Легенда про Бойківщину. 

 У котрих роках то було, я й сам не знаю, лише старі люде все таке говорили. Як напали татаре, десь там на ріці Калці щось дванайцєть князів-королів було з військом. Та й тоти татари, монголи, всєка біда шістьох узєли в полон, а шість утекли після бою сюда в гори. Найстарший татарський хан із раненими та ослаблими свойими вояками вернувся назад, а величезний загін, то орда називаласє, віправив з Мурзою доганєти наших.
 Туткі в горах уже жили люде. Вони разом з тими шістьма князями-королями і їх військом зачєли готовитисє до бою. Зробили від гори до гори почерез Лімницю такі стіни з грубого дерева високі. Дві стіни, одна від другої на кілька метрів, а всередину наметали каміння, наносили глини. У стінах приспособили отвори, аби вода мала куда йти. На ті отвори поробили такі великі двирі, аби воду мож було спирати і пущяти, коли треба. Позакривали вни то, і набралосє води, як у мори.
 Нижче тої гати був густий ліс. Люде взєли й понад дорогу усі високі дерева коло землі понадрізували, лиш так маціцько полишали, аби вни сами ни попадали. Подекуди ще й вершки позв'єзували ужівками, щоби єдно дерево тєгло друге, як зачне падати. Такого наробили щось на пару кілометрів, оде пониж Небилова. Відважніші хлопці поховалисє в лісі, в корчах замаскувалисє, чекают.
 Надийшла татарська кіннота. Як передні доїжджали до кінця лісу, хлопці за сигналом голосної зозулі разом дрилили тоти смереки. Там таке наробилосє... Кого ни вбило дерево відразу, то коні покалічені топтали копитами. Крики, стогін, прокльони, коні иржут, хроп'ят... Світ такого ни видів. Мало хто виліз живим, а хлопці-верховинці тиж ни сиділи тихо - сокирами, кільом, списами, мечєми били татарів, аби білше ни лізли на їх землю. 
 Але орда велика. В ліс ни всі зайшли: вони розтягнулисє на багато кілометрів. Мурза кричит до тих, що не були в лісі:
- Ідіт далі вперед! Одні бийтеся з тими, що в засідці, а другі розчищайте дорогу! Вперед! їх там мало!
 Підийшли татари аж під тоту гать. Туди й наші хлопці відступили з лісу. А на стінах від гори до гори на тій глині, що меже деревом, у великих кітлах кіпит смола, вода, всюди купи каміння, великі колоди, кілля довге. Ни лиш чоловіки, а й кожда жінка й дівчина мали свою роботу. Чоловіки стрілєют, відбиваютьсє кільом, мечєми, шаблєми, а жінки - тота зачирає окропу та по очах, тота - смоли, та по писку. Але й наші гинут, бо татаре єдни лізут на стіни, а другі стрілєют. Увидів князь-король Данило, що біда, жаль му людий, і сам він уже поранений, але чекає, сам б'ється і других заохочує:
- Ще продержіться, най усі підійдут сюди!
 Татари трохи відступили. Там до них підийшли ті, що чи прилишились били, чи спеціально їх держали для вирішального удару. Видят вони, що наших мало, а Мурза кричит:
- Вперед, монголи! Ви півсвіта завоювали, а з отов жменьков не дасте си ради! Вперед на них! Усі вперед!
Біжєт татари до стіни, несут драбини, а князь-король Данило:
- Гей, хлопці-верховинці! Викупайте їх у нашій водиці!
Відкрили двері, ринула вода з таков страшеннов силов, що всьо тото військо вітопила. Мало який десь на горбі лишивсє. Малийка горсточка їх верталасє гет, аби там у себе зібрати нову армію і знову іти воювати.
 Минуло так кількось там років, і вже сам новий хан суне. Київ, Галич узєли, спалили, людей вібили... Біда, горе...
 Перечули про то наші в горах. Понад каждов дорогов через Карпати стали готуватисє. Там річку перегородять, там на крутім схилі, на такій зарві пририхтуют каміння, аби зсунути ворогам на голови, там на горі, де понад дорогу чисті поля, натігают, кілько лише можут колод, а потім котят то на військо, там понадрізуют у лісах смереки так, як у Небиловім, там лишат вузький прохід, а з обох боків намечут купи сухого ріщя, а тогди хтось підпалит, коли татарва зайде всередину. (Та то й сирі смереки та ялиці дуже горят у лісі). Ну, всюгди-всюгди шос придумували такє, що нихто би й ни сподівавсє.
 Але хан татарський має велике військо і пре далі й далі. Зрихтувалисє наші до бою і на відкритому полі. Прийшли туди й князі-королі з своїм військом, але його мало вже: вігинули, бідні, коло Києва, коло Галичє, коло каждого міста. Верховинців ту більше було. Стали битисє повиш Перегінська на Закирничнім шаблєми, мечєми, списами, кільом... Де яка долинка була - заповниласє кров'ю. І на нашім, ясінськім боці сіклисє. То місце називаєсє Посічі. Уздрів хан, що не переможе, і каже:
- Тікайте! Тоти так затято б'ються, що ми всьо військо втратиме!
 Відийшли, порадилисє і пробуют іти понад річку Стрий, а далі на Тухлю, але й там їх Захар Беркут вінищив нимало. Таке було над каждов дорогов, що вела через Карпати. Мусіла татарва обминати гори, бо ни мала ту спокою ни вдень, ни вночи.
 Так само завзято билисє верховинці і проти інших завойовників, отих, що їх посилали польські та угорські королі. Наші і з Довбушом ходили. В опришках навіть дівчєта воювали. Оповідали і про такого Івана Бойчука, що мав цілий загін опришків і стрясав панські маєтки.
 І до роботи бойки здібні. Він що ввидит раз, то вже й зробити може. У нас кождий чоловік і столяр, і стельмах, і боднарь, і будівельник, і рільник, і маржину файно доглядає, і кожухи вміє шити, і мурувати, і полювати, і пасічникувати, а жінки як краснийко прєдут, тчут полотно, сукно, рушники, вішивают, плетут рукавиці, свидри, а тепер уже й спідниці. Лише зайдіть до якої хочете хати в Ясени і подивіться, які килими на верстатах, родєтьсє. Ну, всьо-всьо, що лише треба людині, то самі собі зроблєт. І музику красну мают, таж, певно, чулись те:
Ой нихто так не заспіват, як молоді бойки,
А як підут танцювати, скачут полегойки.
 Бойовиті, відважні, працьовиті наші предки були. Що жінки, що чоловіки. За то й назвали їх бойками. Бойко - то дуже славне імнє. За нього цалий світ знає. А де жиють бойки, там і Бойківщина.