top of page
До Йвана лишилосі...
Село - Дуба
00:0000:00
Кажут люди...
Розповіді, спогади, історії, легенди, байки - все почуте, підслухане, розказане з перших уст в селі.
Нема такого у селі, аби як станеться щось, то ніхто про то не довідався. Конче знає все село. А як сталосі що смішне, то будут довго згадуючи рЕготіти тай підмахувати "винуватця" кождий раз.
Бабин вірш, як родинна реліквія
Читає: Лілія Библів / Марія Библів
Весілля без молодої
Оповідач: Богдан Библів
Історія одного кохання
Моцики в Дубі
СВЯТКОВІ ПОКОЇ.
(На згадку про своїх померлих родичів)
В сорокових роках у горішнім кінци села сталасі біда - згоріли дві сусідські хати двох рідних братів.
Одна з них - хата меї баби (так кажу, бо дідо до моєї появи не дожив) і хата мого двоюрідного діда.
У бабиній хаті було тогди двоє малих дітей, котрих мама лишила самих, поки пішла у сусіднє село по фасунок*.
На щісті сусід, дідо Якимів, поратовав діточок, вспіли й худобу із стайні вігнати, але хати згоріли до тла.
Переселили погорільців на фільварок, у колишні панські покої. То була триповерхова будівля з високими повалами, високими дверима, та високими ліжками, а ще там була дивна річ, яка називаласі шафа. Усе було дивнЕ у тому домі. Після малої курної хати на одну кімнату і сіни, то так наче потрапив у царські покої.
А сад який був... в нім були посаджені найрізноманітніші дерева різного віку: груші, вишні, яблуні, сливи, дуби, липи,
уріхи, як у раю. Дітим на фільварках дуже сі любило.
А тим часом ґазда, мій дід, зачєв будову нової хати, уже великої, на штири хати. Мала вна такий план: сіни і збоку
комора, відтак перша хата, по-теперІшному - кухні, відтак друга хата, як тепер кажут, спальня і накінець трета хата,
найтаємничіша з усіх кімнат. Моя баба її називала "покої", бо вона мала призначення "на свєта".
Побілена у веселий сонячний колір, а по стінах квіти, роблЕні трафаретом. У тих покоях стояв сервант з тарЕлями й горнєтами, велике дзеркало, що вИсіло горі на стіні під кутом, аби було видко в повний ріст, ліжко застелЕне капов та вишитими подушками, а над ним на стіні гуцульський килим у кольорові ромби.
І була там велика піч, яку ніколи не топили, а тому кімната слугувала замість холодильника. На печи стояло молоко,
сметана, сир, сушені горіхи, лісниці і всєкє-всєкє добро. Дітим там бавитисі не мож було, бо там "попрєтано", і то "покої на свєта".
Але в селі роботИ: худобу нагодуй, обійди, подоє, гони пастушити, накоси, заладь сіна, навари свиньом чиру, почисть у стайни;
На городах бульбу посади-просапай-підгорни-вікопай-перебери, до пивниці поноси; а ще боракє, кукурудза...
Їсти наварити на всю хатну челядь, попрати на зарінок, побічи в ягоди-гриби, лісниць насушити, горіхи обтрєсти,
наквасити бочку капусти й ґілетку вугирьків, фасолі полущити, свиню зарізати... безкінечні будні.
Неділя чи свєто худобі байдуже, треба нагодувати тричі на день.
Ну, а в хаті недільний закон - мают бути пироги з бульби чи з сиром, але конче з сметаною із шкварками.
А кого дуже любліт і хочут побалувати, тому пироги з ягід чи вишень, яблук чи сливок із смаженою сметаною гаж до масла.
Я все думала, а коли то вже буде свято, шо ми будемо в тих покоях гоститися? Бо то лише посади-оброби-вікопай...
і так по колу.
А потому померла бабуся і її нарідили в тих святкових покоях, а потім ми там гостилися. Через пару літ помер її син, а мій вуйко, і знову він лежав у святкових покоях, а ми потім в них гостилися. А потім бабусина донька, моя тета...
Нині немає часу. Завтра не буде сил. А післязавтра не буде нас.
Нічого не відкладайте! Живіть тепер!
* Фасунок - пайок
п.Дубенська
фото Подляські клімати
Одна з них - хата меї баби (так кажу, бо дідо до моєї появи не дожив) і хата мого двоюрідного діда.
У бабиній хаті було тогди двоє малих дітей, котрих мама лишила самих, поки пішла у сусіднє село по фасунок*.
На щісті сусід, дідо Якимів, поратовав діточок, вспіли й худобу із стайні вігнати, але хати згоріли до тла.
Переселили погорільців на фільварок, у колишні панські покої. То була триповерхова будівля з високими повалами, високими дверима, та високими ліжками, а ще там була дивна річ, яка називаласі шафа. Усе було дивнЕ у тому домі. Після малої курної хати на одну кімнату і сіни, то так наче потрапив у царські покої.
А сад який був... в нім були посаджені найрізноманітніші дерева різного віку: груші, вишні, яблуні, сливи, дуби, липи,
уріхи, як у раю. Дітим на фільварках дуже сі любило.
А тим часом ґазда, мій дід, зачєв будову нової хати, уже великої, на штири хати. Мала вна такий план: сіни і збоку
комора, відтак перша хата, по-теперІшному - кухні, відтак друга хата, як тепер кажут, спальня і накінець трета хата,
найтаємничіша з усіх кімнат. Моя баба її називала "покої", бо вона мала призначення "на свєта".
Побілена у веселий сонячний колір, а по стінах квіти, роблЕні трафаретом. У тих покоях стояв сервант з тарЕлями й горнєтами, велике дзеркало, що вИсіло горі на стіні під кутом, аби було видко в повний ріст, ліжко застелЕне капов та вишитими подушками, а над ним на стіні гуцульський килим у кольорові ромби.
І була там велика піч, яку ніколи не топили, а тому кімната слугувала замість холодильника. На печи стояло молоко,
сметана, сир, сушені горіхи, лісниці і всєкє-всєкє добро. Дітим там бавитисі не мож було, бо там "попрєтано", і то "покої на свєта".
Але в селі роботИ: худобу нагодуй, обійди, подоє, гони пастушити, накоси, заладь сіна, навари свиньом чиру, почисть у стайни;
На городах бульбу посади-просапай-підгорни-вікопай-перебери, до пивниці поноси; а ще боракє, кукурудза...
Їсти наварити на всю хатну челядь, попрати на зарінок, побічи в ягоди-гриби, лісниць насушити, горіхи обтрєсти,
наквасити бочку капусти й ґілетку вугирьків, фасолі полущити, свиню зарізати... безкінечні будні.
Неділя чи свєто худобі байдуже, треба нагодувати тричі на день.
Ну, а в хаті недільний закон - мают бути пироги з бульби чи з сиром, але конче з сметаною із шкварками.
А кого дуже любліт і хочут побалувати, тому пироги з ягід чи вишень, яблук чи сливок із смаженою сметаною гаж до масла.
Я все думала, а коли то вже буде свято, шо ми будемо в тих покоях гоститися? Бо то лише посади-оброби-вікопай...
і так по колу.
А потому померла бабуся і її нарідили в тих святкових покоях, а потім ми там гостилися. Через пару літ помер її син, а мій вуйко, і знову він лежав у святкових покоях, а ми потім в них гостилися. А потім бабусина донька, моя тета...
Нині немає часу. Завтра не буде сил. А післязавтра не буде нас.
Нічого не відкладайте! Живіть тепер!
* Фасунок - пайок
п.Дубенська
фото Подляські клімати
Гість у хату - Бог у хату.
В нашім куті Дуба-Ріпний-Лецівка- Дубшера, люди жиют собі добре, оден другому стрий-бабі-вуйко, а тому як десь храмове свєто з давних давен провадітсі всі хто може, від старого до малого на гостину.
Храм - то таке свєто, шо на него сі не просит і ніґди ґазди не знают хто і кілько прийде до тебе люду.
А тому ладитисі треба все по повній програмі. Хату й коло хати треба обхарити, робисі генеральне прибирання або навіть цілі ремонти, дехто купує нові фіранки, бо тоти вже були того року. Куври сі стеліт, сервіз сі миє, той шо лише на свєто, боронь Боже в будний день взєти таріль з сервізу, то ше мож дістати.
То такий ніби звіт, що нового наґаздували за рік.
Порядкуют не лише своє обійстя, але й ціле село, тай головне церквицю-іменинницю. Ну, а ше жінкам треба купу нервів з'їсти, аби чоловік пішов сі підстригти, бо йому і так файно, а жінка ліпше знає. Нині такі чіси, шо всьо любит рахунок, то я си так поміркувала.
Найтаньше сі обходит Храм ріпенцям. На серпневі Матки найліпше - тепленькО, жінка вбраласі в сукєнчину,
якісь нові обцаси, вже як нова купійка. На столі половина з городу, половина з ґаздівки, докупит си трохи гурівки,
як свої нема, то много грошей з хати не піде. Гості сидєт до смерку, днина тепла, довга, мож і посИдіти.
Відтак на Покрову йдемо у Лецівку. То тепер зачєли ходити в гості відраз до хати, а колись Храмове свєто зачиналосі зі служби в церкві. Усі гості села відвідуют святочну церков, а відтак сі розходят хто куда.
Якраз під церквов ґаздині вже рахує кілько має гостей. Нираз пів служби туманіє чи Марійка з Василем, з Дубшери,
піде д'мині чи до другої родини? А були й такі шо могли обійти у селі всю родину. То таких ввечері добре чути.
Бо йде домів пішкарусом тай цілу дорогу співає на всю дурну силу. На Покрову вже треба троха сі вікуштувати на верхнє
вбрані тай чоботи, якісь на осінь. Хто храмує від самої служби той скінчит у ті годині, як лецівський їде.
Бо який дурень їде на храм своїм автом? Але то сі напакує в той автобус народу, їдут з храму гіби одна кумпанія.
Веселі, жартуючи регочут, кепкуют над тими, хто їде з празника п'яненький, так і над тими, хто тверезий, бо жінка не давала пити. Розвезе шофер до Дуби й до Ріпного, а далі півпорожний, бо тепер так далеко на храм мало хто сі вібирає.
В Дубшері на Введениє треба вважєти аби жінка перша не ступила до хати, треба конче брати за собов чоловіка.
Бо якби сі забула і ввішла першов жінка, а в тім році у тих ґаздів, боронь Боже, щось сі стало не добре, то вже будут гадати, що то через тебе. Ну, а то вже празник зимовий треба нові теплі чоботи, тай свидра якогось, тай куртки, тай шєпки...
Але дубшерцьом добре, бо довго гості не сидет - швидко змеркаєсі, а вібратисі з того клину то ціла кара. Не їде ні метро, ні фіра, ні сани, ні автобус. Мусиш замовлєти таксі, най го шляк трафит. Але, як не поїхати на храм як уни в мене були?
А найдорожче сі обходит храм дубенцьом. Від Николая ціни вже передріздв'яно-космічні, аби купити якісь угирьок чи помідор то так, якби ріпенці собі на храм пів свині купили. А вбратисі? Най сі не приказує. В хаті кожда ґаздині туманіє чи
купити шубу вбратисі чи таку аби їсти?
Храмове свєто, то гі лотарея прийде чи не прийде хтось, а заладитисі мус. І ше їдне треба памнітати, шо Храм - то хліб відданий, як ти храмуєш у когось чекай гостей у себе.
Але, як той казав: "Гість у хату — Бог у хату". 😍
©Мерикані
Храм - то таке свєто, шо на него сі не просит і ніґди ґазди не знают хто і кілько прийде до тебе люду.
А тому ладитисі треба все по повній програмі. Хату й коло хати треба обхарити, робисі генеральне прибирання або навіть цілі ремонти, дехто купує нові фіранки, бо тоти вже були того року. Куври сі стеліт, сервіз сі миє, той шо лише на свєто, боронь Боже в будний день взєти таріль з сервізу, то ше мож дістати.
То такий ніби звіт, що нового наґаздували за рік.
Порядкуют не лише своє обійстя, але й ціле село, тай головне церквицю-іменинницю. Ну, а ше жінкам треба купу нервів з'їсти, аби чоловік пішов сі підстригти, бо йому і так файно, а жінка ліпше знає. Нині такі чіси, шо всьо любит рахунок, то я си так поміркувала.
Найтаньше сі обходит Храм ріпенцям. На серпневі Матки найліпше - тепленькО, жінка вбраласі в сукєнчину,
якісь нові обцаси, вже як нова купійка. На столі половина з городу, половина з ґаздівки, докупит си трохи гурівки,
як свої нема, то много грошей з хати не піде. Гості сидєт до смерку, днина тепла, довга, мож і посИдіти.
Відтак на Покрову йдемо у Лецівку. То тепер зачєли ходити в гості відраз до хати, а колись Храмове свєто зачиналосі зі служби в церкві. Усі гості села відвідуют святочну церков, а відтак сі розходят хто куда.
Якраз під церквов ґаздині вже рахує кілько має гостей. Нираз пів служби туманіє чи Марійка з Василем, з Дубшери,
піде д'мині чи до другої родини? А були й такі шо могли обійти у селі всю родину. То таких ввечері добре чути.
Бо йде домів пішкарусом тай цілу дорогу співає на всю дурну силу. На Покрову вже треба троха сі вікуштувати на верхнє
вбрані тай чоботи, якісь на осінь. Хто храмує від самої служби той скінчит у ті годині, як лецівський їде.
Бо який дурень їде на храм своїм автом? Але то сі напакує в той автобус народу, їдут з храму гіби одна кумпанія.
Веселі, жартуючи регочут, кепкуют над тими, хто їде з празника п'яненький, так і над тими, хто тверезий, бо жінка не давала пити. Розвезе шофер до Дуби й до Ріпного, а далі півпорожний, бо тепер так далеко на храм мало хто сі вібирає.
В Дубшері на Введениє треба вважєти аби жінка перша не ступила до хати, треба конче брати за собов чоловіка.
Бо якби сі забула і ввішла першов жінка, а в тім році у тих ґаздів, боронь Боже, щось сі стало не добре, то вже будут гадати, що то через тебе. Ну, а то вже празник зимовий треба нові теплі чоботи, тай свидра якогось, тай куртки, тай шєпки...
Але дубшерцьом добре, бо довго гості не сидет - швидко змеркаєсі, а вібратисі з того клину то ціла кара. Не їде ні метро, ні фіра, ні сани, ні автобус. Мусиш замовлєти таксі, най го шляк трафит. Але, як не поїхати на храм як уни в мене були?
А найдорожче сі обходит храм дубенцьом. Від Николая ціни вже передріздв'яно-космічні, аби купити якісь угирьок чи помідор то так, якби ріпенці собі на храм пів свині купили. А вбратисі? Най сі не приказує. В хаті кожда ґаздині туманіє чи
купити шубу вбратисі чи таку аби їсти?
Храмове свєто, то гі лотарея прийде чи не прийде хтось, а заладитисі мус. І ше їдне треба памнітати, шо Храм - то хліб відданий, як ти храмуєш у когось чекай гостей у себе.
Але, як той казав: "Гість у хату — Бог у хату". 😍
©Мерикані
Ой від дуба тікай, люба;
Верба сива - страх зрадлива;
Під соснину не йди, сину;
Шукай бука - запорука.
- Ой, Марисю, носиш хлопці, відав. Диви, як кілюх догори стремит, - жартома вгадує сусідка.
- Таде-е, дівка буде! Бігме, дівку носиш, бо красу ти вкрала, - додає друга підсилюючи інтригу.
Марися посміхалася до коліжанок-сусідок, бо й самій з голови не віходило,
кого Бог пошле їм з Іваном. Вже кортит імнє якесь помаленьку вібирати.
В колгоспі оголосили на завтра толоку на косовицю. Зголосилосі два десятка косарів, серед них і Йван.
То були колгоспні почіткє, тому каждий мусів мати свою косу.
Зачєв Іван сі ладити на рано, взєв бабку і клевець наклепав си косу. Приготував шульок з водов і камінь,
аби заправлєти косу, ґралі.
Вдосвіта доки Іван обійшов худобу, Марисі заладила мариндю в поле: байду хліба, кавалок сала
з цибульков і коновчину жинтиці, як засвєгне, аби мав сі напити. В хаті Іван файно попоїв гопки
з шкварками, запив узваром тай пішов.
Хлопці чекали на гребли, порадилисі йти через лавку, а відтак навпростець
стежков попри кєрничку, через дідів город, а там вже й Шувари.
Косити зачинаєсі рано, допоки є роса і сонце не пече, тож довго не барилисі, свої пожитки
зложили під старов і розлогов липов, стали рідком, осінили себе тричі хрестом і вйо до роботи.
Поле було під лісом, побудилосі дрібне птаство, створило гамір, довкола запахло свіжоскошенов травов, на небі
засвітило горизонти жовтавим світлом зарниці, а косарі помалу зачєли здоймати змокрілі сорочки.
- Фертик, хлопці! Перепочиньмо! - першими до перерви раді курці.
Чоловіки посідали під липов, що говорила до них бджолиним голосом,
закрутили дзиґари-самокрутки, запахло тютюном. Дехто сів перекусити, бо не вспів вдома попоїсти.
Старий Никола набив собі люльку, а наймолодший Петро, що ледво мав шіснаціть,
собі подумав, як він з старшими чоловіками у кумпанії, то треба й собі бути гі дорослий:
- Нанашку, дайте дзиґара раз пАкнути.
- Йой, ти шмаркачу, як ти дам шпіца зара?! Ти дивисі на него, молоко під носом не вісхло,
а той вже дзиґарє просит. Ти хоч, би твоя мати мене називала?
Е-е, коли є з кого пореготати хлопці зачєли підмахувати:
- А в тебе вже вуса віросли?
- Петре, ти як хоч раз сі поцюлюєш з дівков, то вже мож буде курити.
- Але дивисі, Петре, як будеш цюлювати, аби-с дітину не заладив, - і регочут.
Бідний Петро почервонів, як рак вже й не радий був, що зачепивсі з тими дзиґарами.
- Берімсі, хлопці, до роботи. Буде того доброго, - скомандував найстарший.
Косарі махали косами в поли, як шабльома. Трава стелиласі під ногами запашними рідками.
Петро, ґральома розкидав за ними траву, аби підсихала.
Вже скосили гальмани полі, а кінцє не видко. Ближче до полудні зачєла сунути велика
чорна хмара, а в кєрунку Перегінська раз-по-раз виднілисі блискавкє.
- Ого, хлопці, відав ми нині не скінчимо, - радітсі межи собов косарі, не перестаючи косити.
- Може вспіємо, ану потиснім трохи, - крикнув старий Никола. Чоловіки прискорилисі.
Марисі пораяласі коло печі, як зара в мінуті стемнілосі в хаті. Глип у вікно, а там так
захмарилосі, ніби не полудне, а вечір настав.
Ба, чи вспіют докосити? - питає саму себе, бо в подумках все про Івана.
Нема, як зачєло репіжити з неба. Як зачєло ллєти, як із цебра.
- Йой, як там, Йван мій? Змокне до нитки... чей не з цукру, - заспокоює себе Марія.
Хмаролім накрив усе село, за вікнами стало видко блискавки, а за мінуту й коло хати так грінУло, що
Марисі в хаті гаж присіла. А в середині у ні щось гі би сі вбірвало.
- Йой, то що таке?! Стала прислухатисі чи то вна сі напудила грому, чи щось із дитинов?
Аж раптом Марися відчула в череві рухи, а з переляку й не відразу зрозуміла що то дітинка.
Черево ніби ожило, час від часу подавало знаки, що хтось там є.
Марися на радощах вже не могла діждати Івана, аби сповістити йому
таку гарну новину, але де го носит, вже дощі, як з відра, а його ще нема. От стелепана,
напудиласі грому, гіби перший раз, - розвіювала в собі якесь недобре передчуття Марійка.
Ніяка робота вже її сі не брала, сіла коло вікна візирати свого Йвана.
Дощ все не переставав лити, а чоловіка нема.
Певне десь сі лишив перечекати грозу, ромірковувала Марися.
Косарі з першими краплями дощу, ґальопа зібрали свої пожитки і пігнали додому.
Іван вирішив перечекати зливу під липов, бо й так додому не вспіє добічи.
А зполудні Мілько Ґєнин вігнав корову на Шувари, там і найшов Йвана під тов липов.
Новина блискавков розлетіласі по селу. Найшли Івана під липов! Івана грім убив!
Дійшла новина й до Марисі...
Прийшов чєс Марисі їхати до лікарні. Сусід квапливо запрєг фіру, тай рушили до Ріпного.
Марія точно знала, що від нині її життя зміниться назавжди, бо вона їде за щастям,
на яке чекали вони з Іваном.
Назад вертала несподівано подвійним щастям - два сина. Імена самі прийшли,
один - Іван, як тато, а другий - Богдан, бо Богом даний.
Діти підростали. А чиї то хлопці? - бува питали.
- А того Йвана, що під липов грім убив...що під липов...
- Липівцеві.
©Пані Дубенська
- Таде-е, дівка буде! Бігме, дівку носиш, бо красу ти вкрала, - додає друга підсилюючи інтригу.
Марися посміхалася до коліжанок-сусідок, бо й самій з голови не віходило,
кого Бог пошле їм з Іваном. Вже кортит імнє якесь помаленьку вібирати.
В колгоспі оголосили на завтра толоку на косовицю. Зголосилосі два десятка косарів, серед них і Йван.
То були колгоспні почіткє, тому каждий мусів мати свою косу.
Зачєв Іван сі ладити на рано, взєв бабку і клевець наклепав си косу. Приготував шульок з водов і камінь,
аби заправлєти косу, ґралі.
Вдосвіта доки Іван обійшов худобу, Марисі заладила мариндю в поле: байду хліба, кавалок сала
з цибульков і коновчину жинтиці, як засвєгне, аби мав сі напити. В хаті Іван файно попоїв гопки
з шкварками, запив узваром тай пішов.
Хлопці чекали на гребли, порадилисі йти через лавку, а відтак навпростець
стежков попри кєрничку, через дідів город, а там вже й Шувари.
Косити зачинаєсі рано, допоки є роса і сонце не пече, тож довго не барилисі, свої пожитки
зложили під старов і розлогов липов, стали рідком, осінили себе тричі хрестом і вйо до роботи.
Поле було під лісом, побудилосі дрібне птаство, створило гамір, довкола запахло свіжоскошенов травов, на небі
засвітило горизонти жовтавим світлом зарниці, а косарі помалу зачєли здоймати змокрілі сорочки.
- Фертик, хлопці! Перепочиньмо! - першими до перерви раді курці.
Чоловіки посідали під липов, що говорила до них бджолиним голосом,
закрутили дзиґари-самокрутки, запахло тютюном. Дехто сів перекусити, бо не вспів вдома попоїсти.
Старий Никола набив собі люльку, а наймолодший Петро, що ледво мав шіснаціть,
собі подумав, як він з старшими чоловіками у кумпанії, то треба й собі бути гі дорослий:
- Нанашку, дайте дзиґара раз пАкнути.
- Йой, ти шмаркачу, як ти дам шпіца зара?! Ти дивисі на него, молоко під носом не вісхло,
а той вже дзиґарє просит. Ти хоч, би твоя мати мене називала?
Е-е, коли є з кого пореготати хлопці зачєли підмахувати:
- А в тебе вже вуса віросли?
- Петре, ти як хоч раз сі поцюлюєш з дівков, то вже мож буде курити.
- Але дивисі, Петре, як будеш цюлювати, аби-с дітину не заладив, - і регочут.
Бідний Петро почервонів, як рак вже й не радий був, що зачепивсі з тими дзиґарами.
- Берімсі, хлопці, до роботи. Буде того доброго, - скомандував найстарший.
Косарі махали косами в поли, як шабльома. Трава стелиласі під ногами запашними рідками.
Петро, ґральома розкидав за ними траву, аби підсихала.
Вже скосили гальмани полі, а кінцє не видко. Ближче до полудні зачєла сунути велика
чорна хмара, а в кєрунку Перегінська раз-по-раз виднілисі блискавкє.
- Ого, хлопці, відав ми нині не скінчимо, - радітсі межи собов косарі, не перестаючи косити.
- Може вспіємо, ану потиснім трохи, - крикнув старий Никола. Чоловіки прискорилисі.
Марисі пораяласі коло печі, як зара в мінуті стемнілосі в хаті. Глип у вікно, а там так
захмарилосі, ніби не полудне, а вечір настав.
Ба, чи вспіют докосити? - питає саму себе, бо в подумках все про Івана.
Нема, як зачєло репіжити з неба. Як зачєло ллєти, як із цебра.
- Йой, як там, Йван мій? Змокне до нитки... чей не з цукру, - заспокоює себе Марія.
Хмаролім накрив усе село, за вікнами стало видко блискавки, а за мінуту й коло хати так грінУло, що
Марисі в хаті гаж присіла. А в середині у ні щось гі би сі вбірвало.
- Йой, то що таке?! Стала прислухатисі чи то вна сі напудила грому, чи щось із дитинов?
Аж раптом Марися відчула в череві рухи, а з переляку й не відразу зрозуміла що то дітинка.
Черево ніби ожило, час від часу подавало знаки, що хтось там є.
Марися на радощах вже не могла діждати Івана, аби сповістити йому
таку гарну новину, але де го носит, вже дощі, як з відра, а його ще нема. От стелепана,
напудиласі грому, гіби перший раз, - розвіювала в собі якесь недобре передчуття Марійка.
Ніяка робота вже її сі не брала, сіла коло вікна візирати свого Йвана.
Дощ все не переставав лити, а чоловіка нема.
Певне десь сі лишив перечекати грозу, ромірковувала Марися.
Косарі з першими краплями дощу, ґальопа зібрали свої пожитки і пігнали додому.
Іван вирішив перечекати зливу під липов, бо й так додому не вспіє добічи.
А зполудні Мілько Ґєнин вігнав корову на Шувари, там і найшов Йвана під тов липов.
Новина блискавков розлетіласі по селу. Найшли Івана під липов! Івана грім убив!
Дійшла новина й до Марисі...
Прийшов чєс Марисі їхати до лікарні. Сусід квапливо запрєг фіру, тай рушили до Ріпного.
Марія точно знала, що від нині її життя зміниться назавжди, бо вона їде за щастям,
на яке чекали вони з Іваном.
Назад вертала несподівано подвійним щастям - два сина. Імена самі прийшли,
один - Іван, як тато, а другий - Богдан, бо Богом даний.
Діти підростали. А чиї то хлопці? - бува питали.
- А того Йвана, що під липов грім убив...що під липов...
- Липівцеві.
©Пані Дубенська
Бой - Є.
(Зникаючій у бойків букві Є присв'єчуєсі)
Вважєйте, моцний концентрат букви Є.
Читати тим, хто жиє в кєрунку:
де Черешнєни, Зворікє, Козєтники, Ґумакє, Льопакє, Цибулєнники, Спасчєни...
Нираз собі сєду тай гадаю, як то чєс на чєсу не стоєт, всьо сі мінєє. Кємлю, якє то-то життє було у бойка. Усєкє було...
Бойко вміє всьо віраблєти і нароблєєсі, як віл. То тобі не віцєчки, як теперечкє.
Ади...
Узьме конє спріжесі з сусідським, віорєт ниву. Толоков насадєт бульби, а відтак вікоплєт.
Косєт гальмани полЄ, затим не єден коплєк сіна треба скєдати.
Як чоловік засвєгне при роботі, йде до кєрнички нап'єсі з прив'єзаного банічєтка води.
Дєкувати Богу джєрел є много, на Дублєнках, на Мочєрках...йой незліченно.
Зимов бойко віправлєє шкіру, зшиє собі якєсь кожушє. На голові шєпка баранічє з
молодого ягнєти, на ноги ходакє, тай вже не такий лєцтий.
А як тепло, вбере сякі-такі портинєта, кашкєт на голов, а на свєто мештинєта, як є.
"Прибери пнє, тай буде ім'нє" - казала моя баба.
На свєта бойки сі фист вівбируют, бо пана видко по холєвах.
На колєду заладєт гостину, любіт бойки колєдувати і ґєрґнути цєтку горівкє.
Осьдечкє, на Введениє, горішнєни з долішнєнами "ділили" єдну дівку.
З горішного кінцє батєр Василь Якємів з своїми бахурами відганєв Николу Кєлавого. Той свиснув на поміч своїх кулєґів.
Василь скєгнув жилєтку дав Кєлавцю позавуш, той зачєв сі кічєти по земли і зачєлосі...
Так періщилисі, шо у Дєка на плоті ні єдної штахєти не лишили.
Кавалєри срані. Розганєти бігли люди.
Всьо сі змішєло: тріщєт плоти, верещєт люди, качєта, єндики, гарчєло песє, хлопи пірвали на собі шматє, жінкє пищєт, наґрасували болотє...
Декотрі стоєт, пороззєвлєлисі, зачєли питати:
- А то чіє дівчє, бо'є?
- Євдоха Гуцулєкова.
- Ади, а то хто кідаєсі на такє ріщі? Нащо було обіцєти й одному й другому?
Такі були кавалєри. Капєц шо то було.
Жєль ми за тими чєсами.
Жінки прєли на всєкі потреби. Мали сукєнкє, вішиті запаскє, хусткє-шалінівкє, а на зиму бавовнєнку вбирали.
В літі жєли серпами лен, колопні. Відтак з них віраблєли полотно.
Ґаздині тримає порєдок. Боронь Боже аби кєрині було в хаті.
Ґєні затопила п'єц. Взєла банєк, наллєла води, верла фасолі і най си кіплєт. Лиш чєс до чєсу треба мішєти.
До того крижівкє на голубці, на капустєнники.
Наварєт мнєцканої бульби ци гопки, мачєют у масть. Їдєт кєшку, заєць, салцєсон.
Таде воно буде їло саму бульбу, воно хоче мнєса.
Влєют-си горєчої дзєми. Борщ без мнєса - то є зупа, би-сте знали.
Хлопи наллєют з флєшки в горнєтко цєтуньку самогонки, тай си віп'ют. Єдного днє Дзєнько з Дозєм такі були п'єні у Василє Мішяйкового, шо зачєли стрілєти з-за пнє з карАбіна.
А на грєдках баба Гуменєчка зверещєла, так сі лєкла, шо ходила відраблєти до баби Льонки. Ая мусіла віск зіллєти. Клєла на чім світ стоєт:
- А холєра би ті ясна взєла, ти паршєку! Аби ті кров нагла заллєла! А бодай би-с скєс, гнилєку! Дивисі на него - ні лицє ні кінцє! Шо сі кішиш, як дурний цвєчком?!
Ади, вже зрані замаєне. Ото жінка має дочинєні! Чекай...чекай!
- А ти, стара, зуби встав, бо порскаєш слинов, як змія!
Нема коли пинєти, беру ґумакє та йду до стайні дати валівчє борачєнки пацєти, телє напоєти, козєти дати. Почистити ланікє, курічкє бо в худібки мус бути порєдок.
Йдіт сі подивіт в саді прив'єзана моя корова, чиста гаж блищєча.
Чєс віганєти худобу на пашу. Тепер гонєт у той кєрунок, як на Потічкє.
Насадив'єм яблика: щепівкє, мохначкє, фунтівкє, пахнічкє, паперівкє. Вчера покушєв - такє кваснєчі. А коли мало дойти, як не день то мзєчка, то льлєє. Маю в саді й сливкє й грушкє.
Був'єм у грибах, але надибав сами псєчки (маримухє). Взєв голубінкє - спечу на бляті.
Коло хати кєртина риє гаж ні шляк трафлєє, не мож дати ради з тим. Вчера жєхнувсі бо увидів, як гадє жєбу зловило. Та так пищєла, шо ми гаж замлоєло.
Узьмеш клевець, цвєкі, гіблєрку робиш столєрку, а малому бахурови якого пістолєта ци рогатку ворОбці стрілєти, або машинку з кайлачкІв деревлєних.
В літі найліпші діточа гра - копаного м`ячє.
Зимов сидєт на запічку дуріют, грают у пищєвку, доки матір не повіганєє з хати.
А ті позлазєют, санчєта в руки і летєт на гору, возєтці.
Прийшов дітвак плачучи д'хаті, бо впав. Гадаєте жєлі брали?
- Скакав банєк, доки не впав у ланєк, - тако казали.
Сиротєта, вушнє колись мучила. А який був жєдний на цукєрка, лише у жида міг вімінєти цукєрки за курку. Їдєт, тішєтсі.
Віправлєє мати дівчє до кравчині, бо лиш вна так зашиє пішєвку, шо рубцє не найдеш.
Псєчий холод. Накєгавсі міхів, зіпрів. Тепер закєгло ми, піднєвсі тиск, горєчка, гаж ми кєрви заллєли. Від тих роботів шей міхєр віскочив. Але на всьо маю єден лік:
- Дай ми п'єтку, пісєть грам віпити - кажу жінці. А вна до мене:
- Сєдь каменем! Закрий ґємбу, здохлєку! Зара ти п'єти часником намащу і молока кіплєчого з маслом й медом влєю.
- Йой! Ціхо! Нє то нє, цілюй конє! Вже, вчепиласі п'євка, усю кровицю віп'є з мене.
Тай такє життє.
Бойко не збиткуєсі над жінков. Догоджєє.
- Дзєньку, чи пасуют мої нові чоботєта? Той жєртує:
- Вібачєйте, панєнко, пасуют, як до дупи дверцєта.
Як берут парубка кортічкє женитисі, йде просити благословенні у єї вітцє на вісілє. То нема, як тепер схотєт - не схотєт, а йдут гонорово до вінцє й вінчєютсі.
Ой зачєло вісілєчко зачєло-зачєло,
Бодай воно у гаразді скінчєло-скінчєло.
Як би кєжко не було заладит бойко гойне вісілє. Бавлєтці доки не зав'єжут молоді голов.
То всьо, з'єзані гаж до смерти.
Ноги ні трохи болєт, але дєкувати Богу, вісімдесєтку розмінєв.
Ану, куме, наллєй-ми ше на конє, та йду д'хаті.
Бо в мене такє спанє, як у бідного сраннє. А хто би колись лижєв гі тепер. Лиш прилєг - вже день. Щоднє роботИ, нема коли й вмерти.
А в селі ци знаєте як нираз, "похоронєт" людину, а вна ще жиє.
Але, вже як кінчєєсі життє, нарєджуют мерцє. Закєгнут жєлісливу пісню на пращанє. Конець.
Купив'єм собі вбранє на смерть, але най сі не прогаджєє доки не прийде чєс.
- Куме, ти мене вважєєш?
- Вважєю. А коли ше сі здибаємо?
- В п'єтницю, на Вознесениє.
- Дєкую, шо йдемо не биті.
Тай такє.
Шєнуймосі, бойки, бо ми того варті! Бо'Є!
© пані Дубенська 2021
Читати тим, хто жиє в кєрунку:
де Черешнєни, Зворікє, Козєтники, Ґумакє, Льопакє, Цибулєнники, Спасчєни...
Нираз собі сєду тай гадаю, як то чєс на чєсу не стоєт, всьо сі мінєє. Кємлю, якє то-то життє було у бойка. Усєкє було...
Бойко вміє всьо віраблєти і нароблєєсі, як віл. То тобі не віцєчки, як теперечкє.
Ади...
Узьме конє спріжесі з сусідським, віорєт ниву. Толоков насадєт бульби, а відтак вікоплєт.
Косєт гальмани полЄ, затим не єден коплєк сіна треба скєдати.
Як чоловік засвєгне при роботі, йде до кєрнички нап'єсі з прив'єзаного банічєтка води.
Дєкувати Богу джєрел є много, на Дублєнках, на Мочєрках...йой незліченно.
Зимов бойко віправлєє шкіру, зшиє собі якєсь кожушє. На голові шєпка баранічє з
молодого ягнєти, на ноги ходакє, тай вже не такий лєцтий.
А як тепло, вбере сякі-такі портинєта, кашкєт на голов, а на свєто мештинєта, як є.
"Прибери пнє, тай буде ім'нє" - казала моя баба.
На свєта бойки сі фист вівбируют, бо пана видко по холєвах.
На колєду заладєт гостину, любіт бойки колєдувати і ґєрґнути цєтку горівкє.
Осьдечкє, на Введениє, горішнєни з долішнєнами "ділили" єдну дівку.
З горішного кінцє батєр Василь Якємів з своїми бахурами відганєв Николу Кєлавого. Той свиснув на поміч своїх кулєґів.
Василь скєгнув жилєтку дав Кєлавцю позавуш, той зачєв сі кічєти по земли і зачєлосі...
Так періщилисі, шо у Дєка на плоті ні єдної штахєти не лишили.
Кавалєри срані. Розганєти бігли люди.
Всьо сі змішєло: тріщєт плоти, верещєт люди, качєта, єндики, гарчєло песє, хлопи пірвали на собі шматє, жінкє пищєт, наґрасували болотє...
Декотрі стоєт, пороззєвлєлисі, зачєли питати:
- А то чіє дівчє, бо'є?
- Євдоха Гуцулєкова.
- Ади, а то хто кідаєсі на такє ріщі? Нащо було обіцєти й одному й другому?
Такі були кавалєри. Капєц шо то було.
Жєль ми за тими чєсами.
Жінки прєли на всєкі потреби. Мали сукєнкє, вішиті запаскє, хусткє-шалінівкє, а на зиму бавовнєнку вбирали.
В літі жєли серпами лен, колопні. Відтак з них віраблєли полотно.
Ґаздині тримає порєдок. Боронь Боже аби кєрині було в хаті.
Ґєні затопила п'єц. Взєла банєк, наллєла води, верла фасолі і най си кіплєт. Лиш чєс до чєсу треба мішєти.
До того крижівкє на голубці, на капустєнники.
Наварєт мнєцканої бульби ци гопки, мачєют у масть. Їдєт кєшку, заєць, салцєсон.
Таде воно буде їло саму бульбу, воно хоче мнєса.
Влєют-си горєчої дзєми. Борщ без мнєса - то є зупа, би-сте знали.
Хлопи наллєют з флєшки в горнєтко цєтуньку самогонки, тай си віп'ют. Єдного днє Дзєнько з Дозєм такі були п'єні у Василє Мішяйкового, шо зачєли стрілєти з-за пнє з карАбіна.
А на грєдках баба Гуменєчка зверещєла, так сі лєкла, шо ходила відраблєти до баби Льонки. Ая мусіла віск зіллєти. Клєла на чім світ стоєт:
- А холєра би ті ясна взєла, ти паршєку! Аби ті кров нагла заллєла! А бодай би-с скєс, гнилєку! Дивисі на него - ні лицє ні кінцє! Шо сі кішиш, як дурний цвєчком?!
Ади, вже зрані замаєне. Ото жінка має дочинєні! Чекай...чекай!
- А ти, стара, зуби встав, бо порскаєш слинов, як змія!
Нема коли пинєти, беру ґумакє та йду до стайні дати валівчє борачєнки пацєти, телє напоєти, козєти дати. Почистити ланікє, курічкє бо в худібки мус бути порєдок.
Йдіт сі подивіт в саді прив'єзана моя корова, чиста гаж блищєча.
Чєс віганєти худобу на пашу. Тепер гонєт у той кєрунок, як на Потічкє.
Насадив'єм яблика: щепівкє, мохначкє, фунтівкє, пахнічкє, паперівкє. Вчера покушєв - такє кваснєчі. А коли мало дойти, як не день то мзєчка, то льлєє. Маю в саді й сливкє й грушкє.
Був'єм у грибах, але надибав сами псєчки (маримухє). Взєв голубінкє - спечу на бляті.
Коло хати кєртина риє гаж ні шляк трафлєє, не мож дати ради з тим. Вчера жєхнувсі бо увидів, як гадє жєбу зловило. Та так пищєла, шо ми гаж замлоєло.
Узьмеш клевець, цвєкі, гіблєрку робиш столєрку, а малому бахурови якого пістолєта ци рогатку ворОбці стрілєти, або машинку з кайлачкІв деревлєних.
В літі найліпші діточа гра - копаного м`ячє.
Зимов сидєт на запічку дуріют, грают у пищєвку, доки матір не повіганєє з хати.
А ті позлазєют, санчєта в руки і летєт на гору, возєтці.
Прийшов дітвак плачучи д'хаті, бо впав. Гадаєте жєлі брали?
- Скакав банєк, доки не впав у ланєк, - тако казали.
Сиротєта, вушнє колись мучила. А який був жєдний на цукєрка, лише у жида міг вімінєти цукєрки за курку. Їдєт, тішєтсі.
Віправлєє мати дівчє до кравчині, бо лиш вна так зашиє пішєвку, шо рубцє не найдеш.
Псєчий холод. Накєгавсі міхів, зіпрів. Тепер закєгло ми, піднєвсі тиск, горєчка, гаж ми кєрви заллєли. Від тих роботів шей міхєр віскочив. Але на всьо маю єден лік:
- Дай ми п'єтку, пісєть грам віпити - кажу жінці. А вна до мене:
- Сєдь каменем! Закрий ґємбу, здохлєку! Зара ти п'єти часником намащу і молока кіплєчого з маслом й медом влєю.
- Йой! Ціхо! Нє то нє, цілюй конє! Вже, вчепиласі п'євка, усю кровицю віп'є з мене.
Тай такє життє.
Бойко не збиткуєсі над жінков. Догоджєє.
- Дзєньку, чи пасуют мої нові чоботєта? Той жєртує:
- Вібачєйте, панєнко, пасуют, як до дупи дверцєта.
Як берут парубка кортічкє женитисі, йде просити благословенні у єї вітцє на вісілє. То нема, як тепер схотєт - не схотєт, а йдут гонорово до вінцє й вінчєютсі.
Ой зачєло вісілєчко зачєло-зачєло,
Бодай воно у гаразді скінчєло-скінчєло.
Як би кєжко не було заладит бойко гойне вісілє. Бавлєтці доки не зав'єжут молоді голов.
То всьо, з'єзані гаж до смерти.
Ноги ні трохи болєт, але дєкувати Богу, вісімдесєтку розмінєв.
Ану, куме, наллєй-ми ше на конє, та йду д'хаті.
Бо в мене такє спанє, як у бідного сраннє. А хто би колись лижєв гі тепер. Лиш прилєг - вже день. Щоднє роботИ, нема коли й вмерти.
А в селі ци знаєте як нираз, "похоронєт" людину, а вна ще жиє.
Але, вже як кінчєєсі життє, нарєджуют мерцє. Закєгнут жєлісливу пісню на пращанє. Конець.
Купив'єм собі вбранє на смерть, але най сі не прогаджєє доки не прийде чєс.
- Куме, ти мене вважєєш?
- Вважєю. А коли ше сі здибаємо?
- В п'єтницю, на Вознесениє.
- Дєкую, шо йдемо не биті.
Тай такє.
Шєнуймосі, бойки, бо ми того варті! Бо'Є!
© пані Дубенська 2021
Історії дубенських бійок
Оповідач: Мирослава Библів
Запис: 2016 с.Дуба
Запис: 2016 с.Дуба
Я лише сі запитати.
Стукнуло ми, люди добрі, роки коли маю трету
фотокарточку клеїти в паспорті. Колись гадала, що то вже
старі люди, але дивлюсі по собі - нє. Поїхала до району, зробила в сальоні мандиляцію на голові, аби ми не було встидно десь го показати. В другім сальоні мені зробили швиденько фотиґрафію.
Втішилам-сі, шо так всьо йде мені гладко з самого рані.
Навмисне не їхала в базарний день, бо знаєте, які глоти
всюди, треба сі вістояти під каждими дверима.
Нарешті з готовими фотокарточками йду у паспортний, а там, як звикле черга.
Але м глипнуласі туда-сюда, людий гі байка - не много,
в базарний день би було більше, тішу сама себе.
Минула година, чекаю... Заходит якась жінка питає, хто крайний, трохи постояла, оцінила усіх хто сидит в калідорі, тай каже:
- Я лише сі запитати. І шмиг у кабінет.
То вже потому до мене дійшло, що вна дивиласі чи є серед нас такі, що могли йї вікопотати.
Йой, та най буде. Відав буває, людині спішно.
Нарешті й я в кабінеті. А мені кажут:
- Вам, пані, вже не мож клеїти фотиґрафію, а лише
робити новий паспорт - пластиковий.
Видко, аби дерева не рубати на папір, тай зато,
а пластику, як гімна, нема де дівати. Та добре, шо маю робити.
А най го шляк трафит, гадаю, дурно-м заплатила за мандиляцію
і фотиґрафію. Але най буде, тішу себе, лишисі ми на памніть, яка була в сорок п'їть.
І ту зачєлосі ідіт туда, принесіт то...
Післали мене спершу заплатити, бо так не зачнут робити.
В банку черга, стала і я з краю. За мінуту чую: "Я лише сі запитати!" і не чекаючи дозволу повалила "пані" до віконці.
Другий раз за годину то-то: "Я лише сі запитати", зачєло мене
шось всередині млоєти. Але нарешті і я заплатила, та йду далі за справков аби ми написали, де я точно жию, бо то-то, що в паспорті пише адрес вни не віріт своїм очьом.
Най буде, їду до сільради за справков і ту черга.
Стою... Нема, як грім з ясного неба: "Я лише сі запитати!"
І вже ти в черзі не шеста, а сема. Вже помалу зачинаю сі нервувати, переминатисі з ноги на ногу, зачинаю пріти, але тримаюсі, бо аби не казали в селі, що якась нервова.
Дали ми нарешті тоту справку, вертаюсі в паспортний, а там далі черга.
Пристаю до гурту, люди підходіт, щось оден другого питают,
консультуютсі, радіт, шо треа, шо нє. Заходит жінка і таков повільнов, хитров, котєчов ходов підкрадаєсі до двирей кабінету хапаєсі за ручку і каже: "Я лише сі запитати" і щезає за дверима.
Мені хтілосі підскочити і лупасити йї, як сидорову козу, але вона на своє чи моє щісті, була вже недоступна.
Накінець і я заорудувала свої справи, тай гадаю поверну в аптеку куплю си якихось таблєток заспокійливих, бо не можу зрозуміти, що то є зомнов, чи така-м нЕрвова чи бракує ми толерантности? Ну, аби ввічливо, спокійно пропустити людину наперед себе і тебе шляк не трафлєв.
Я такво, людоньки, гіби спокійна людина, але як в аптеці учула-м: "Я лише сі запитати!"
То ми якась пелена заступила очи, що -м кричєла не кємлю, лиш сі спамнітала, як ми люди пропустили без черги, а аптекарка розложила на ляді лікарствА заспокійливого від кольору до вибору.
Вдома стало ми легше, тай гадаю собі, а як настане "Життє у смартфоні" і не треба буде бігати по кабінетам за справками, то тоти люди Ялишесізапитаю вімрут, як динозаври.
То з того сі тішити чи плакати?!
©Мерикані
фотокарточку клеїти в паспорті. Колись гадала, що то вже
старі люди, але дивлюсі по собі - нє. Поїхала до району, зробила в сальоні мандиляцію на голові, аби ми не було встидно десь го показати. В другім сальоні мені зробили швиденько фотиґрафію.
Втішилам-сі, шо так всьо йде мені гладко з самого рані.
Навмисне не їхала в базарний день, бо знаєте, які глоти
всюди, треба сі вістояти під каждими дверима.
Нарешті з готовими фотокарточками йду у паспортний, а там, як звикле черга.
Але м глипнуласі туда-сюда, людий гі байка - не много,
в базарний день би було більше, тішу сама себе.
Минула година, чекаю... Заходит якась жінка питає, хто крайний, трохи постояла, оцінила усіх хто сидит в калідорі, тай каже:
- Я лише сі запитати. І шмиг у кабінет.
То вже потому до мене дійшло, що вна дивиласі чи є серед нас такі, що могли йї вікопотати.
Йой, та най буде. Відав буває, людині спішно.
Нарешті й я в кабінеті. А мені кажут:
- Вам, пані, вже не мож клеїти фотиґрафію, а лише
робити новий паспорт - пластиковий.
Видко, аби дерева не рубати на папір, тай зато,
а пластику, як гімна, нема де дівати. Та добре, шо маю робити.
А най го шляк трафит, гадаю, дурно-м заплатила за мандиляцію
і фотиґрафію. Але най буде, тішу себе, лишисі ми на памніть, яка була в сорок п'їть.
І ту зачєлосі ідіт туда, принесіт то...
Післали мене спершу заплатити, бо так не зачнут робити.
В банку черга, стала і я з краю. За мінуту чую: "Я лише сі запитати!" і не чекаючи дозволу повалила "пані" до віконці.
Другий раз за годину то-то: "Я лише сі запитати", зачєло мене
шось всередині млоєти. Але нарешті і я заплатила, та йду далі за справков аби ми написали, де я точно жию, бо то-то, що в паспорті пише адрес вни не віріт своїм очьом.
Най буде, їду до сільради за справков і ту черга.
Стою... Нема, як грім з ясного неба: "Я лише сі запитати!"
І вже ти в черзі не шеста, а сема. Вже помалу зачинаю сі нервувати, переминатисі з ноги на ногу, зачинаю пріти, але тримаюсі, бо аби не казали в селі, що якась нервова.
Дали ми нарешті тоту справку, вертаюсі в паспортний, а там далі черга.
Пристаю до гурту, люди підходіт, щось оден другого питают,
консультуютсі, радіт, шо треа, шо нє. Заходит жінка і таков повільнов, хитров, котєчов ходов підкрадаєсі до двирей кабінету хапаєсі за ручку і каже: "Я лише сі запитати" і щезає за дверима.
Мені хтілосі підскочити і лупасити йї, як сидорову козу, але вона на своє чи моє щісті, була вже недоступна.
Накінець і я заорудувала свої справи, тай гадаю поверну в аптеку куплю си якихось таблєток заспокійливих, бо не можу зрозуміти, що то є зомнов, чи така-м нЕрвова чи бракує ми толерантности? Ну, аби ввічливо, спокійно пропустити людину наперед себе і тебе шляк не трафлєв.
Я такво, людоньки, гіби спокійна людина, але як в аптеці учула-м: "Я лише сі запитати!"
То ми якась пелена заступила очи, що -м кричєла не кємлю, лиш сі спамнітала, як ми люди пропустили без черги, а аптекарка розложила на ляді лікарствА заспокійливого від кольору до вибору.
Вдома стало ми легше, тай гадаю собі, а як настане "Життє у смартфоні" і не треба буде бігати по кабінетам за справками, то тоти люди Ялишесізапитаю вімрут, як динозаври.
То з того сі тішити чи плакати?!
©Мерикані
Федишійове телє.
Якось раз в родині Федишиїв втелиласі корова. Телє підростало потихоньки, коли прийшов час віпускати мале перший раз на світ Божий. Не дурно в народі кажут "дурне, як телє".
Мале телєтко скакало, вібрИкувало ногами, літало по всім городі, коли не вспіли ґазди й оком моргнути, як воно напилося мустівки. Зле йому стало, ходило біднєтко, як п`єне, заледве ґазди вІходили їго.
Довго в селі сміялисі тай згадували історію про "п`єне" телє. З того чісу в селі є така приказка: "Напивсі, як Федишійове телє".
Записано від В.Кулик 2015
Мале телєтко скакало, вібрИкувало ногами, літало по всім городі, коли не вспіли ґазди й оком моргнути, як воно напилося мустівки. Зле йому стало, ходило біднєтко, як п`єне, заледве ґазди вІходили їго.
Довго в селі сміялисі тай згадували історію про "п`єне" телє. З того чісу в селі є така приказка: "Напивсі, як Федишійове телє".
Записано від В.Кулик 2015
Дотулитисі до мрії
Нема такої у світі сили, котра могла би спиновити діточу мрію. Тота мрія мала таку силу, шо не давала дітвакови вночи спати. Але всьо спочіткУ... Були колись у нас славні чіси, коли брали ропу.
В сусіднім селі Ріпнім жили пани поляки, шо кєрували тими ропіними шибами. Найбілший пан забаг собі покласти стадіон, якого ще ніхто ту не видів. Захтів - зробив.
Прийшлосі кусень гори зрівнєти, але то байка, бо постав дЕлікатний стадіон: поле рівнюцьке, загороджЕне, вбиральні, лавочки для болільників. Одне зле, шо вхід був платний, а грошей діти не мали - не пускают. А ми дітвачки ліземо горі плотом, а охранка ходит з вЕликими буками і нас б`є по пальцьох, бис-мо позлазєли. Тогди повілазимо на дерева, висимо на гільох, зазираємо відти і лише: - "Гоооля! Шяйбу!" Так ми увиділи перший раз справжнИй ніпельний бальон!!!
Відтогди то була найліпші наші гра - копаного м`ячє. Ніякої бЕсіди не було лиш про новий бальон. Але де їго взєти? З чого лише-смо не робили: із дранті, і в ґуму завивали всєкє цурі, а ше пробували розмочити гриб - губки, шо росте на дереві, та як він розмокне зліпимо "бальон" обмотаємо чим мож тай копаєм. Гадаєте легко грати? Позбиваємо пальці на ногах, шо гаж попухнут, але грати не переставали.
Чули-смо, шо раз зворікє в Ріпнім украли бальона, тай задумали собі таке утнути. Зібраласі нас ватага, пішли в Ріпний на футбол. Поставали в шеренгу по зворах під стадіоном і ждемо. Нема, коли летит бальон в корчі, просто на Николу Гопку, а той хап, бальон під сорочку і хОда. Бігли-смо не пинєючи гаж до Дуби. ВІдраз помалювали бальона і ждем аби сі стемніло.
Серце калатало-віскакувало, так хтілосі вже копати той бальон. Прийшла нарешті довгожданна ніч. Бог певне видів, як ми снили тим бальОном, пошкодував дітий тай підсвічував нам місяцем. Місіць ясний світит, а ми граааєм! Яка то була утіха! Бальон легонький підскакує, лЕтит догори і на всі боки, то величезна радість грати таким бальоном! Щісті так літало вЕсоко, як той бальон, шо ми лупили босі з усьої сили по нім аби найвище лЕтів, бо наші роблЕні бальони ніколи догори не літали. Було три таких щісливих ночей, а потім прийшов Іван Дідів, тай каже: - "Віддайте, хлопці, м`ячє бо біда буде." Ми сі напудили, тай віддали. От так збуласі наші мрія, а ніби приснилосі.
©Мерикані
В сусіднім селі Ріпнім жили пани поляки, шо кєрували тими ропіними шибами. Найбілший пан забаг собі покласти стадіон, якого ще ніхто ту не видів. Захтів - зробив.
Прийшлосі кусень гори зрівнєти, але то байка, бо постав дЕлікатний стадіон: поле рівнюцьке, загороджЕне, вбиральні, лавочки для болільників. Одне зле, шо вхід був платний, а грошей діти не мали - не пускают. А ми дітвачки ліземо горі плотом, а охранка ходит з вЕликими буками і нас б`є по пальцьох, бис-мо позлазєли. Тогди повілазимо на дерева, висимо на гільох, зазираємо відти і лише: - "Гоооля! Шяйбу!" Так ми увиділи перший раз справжнИй ніпельний бальон!!!
Відтогди то була найліпші наші гра - копаного м`ячє. Ніякої бЕсіди не було лиш про новий бальон. Але де їго взєти? З чого лише-смо не робили: із дранті, і в ґуму завивали всєкє цурі, а ше пробували розмочити гриб - губки, шо росте на дереві, та як він розмокне зліпимо "бальон" обмотаємо чим мож тай копаєм. Гадаєте легко грати? Позбиваємо пальці на ногах, шо гаж попухнут, але грати не переставали.
Чули-смо, шо раз зворікє в Ріпнім украли бальона, тай задумали собі таке утнути. Зібраласі нас ватага, пішли в Ріпний на футбол. Поставали в шеренгу по зворах під стадіоном і ждемо. Нема, коли летит бальон в корчі, просто на Николу Гопку, а той хап, бальон під сорочку і хОда. Бігли-смо не пинєючи гаж до Дуби. ВІдраз помалювали бальона і ждем аби сі стемніло.
Серце калатало-віскакувало, так хтілосі вже копати той бальон. Прийшла нарешті довгожданна ніч. Бог певне видів, як ми снили тим бальОном, пошкодував дітий тай підсвічував нам місяцем. Місіць ясний світит, а ми граааєм! Яка то була утіха! Бальон легонький підскакує, лЕтит догори і на всі боки, то величезна радість грати таким бальоном! Щісті так літало вЕсоко, як той бальон, шо ми лупили босі з усьої сили по нім аби найвище лЕтів, бо наші роблЕні бальони ніколи догори не літали. Було три таких щісливих ночей, а потім прийшов Іван Дідів, тай каже: - "Віддайте, хлопці, м`ячє бо біда буде." Ми сі напудили, тай віддали. От так збуласі наші мрія, а ніби приснилосі.
©Мерикані
Юрко Чопей
Ще добре памнітают у народі хороброго ватажка Юрка Чопея, який громив панські маєтки на Рожнятівщині, айя малис-мо свого Влексу Довбушє.
То був хлоп вЕсокий, широкий у плечьох, моцний, вродливий, мав чорнєве волосі і острий погляд вогніних чорних очей. Він не був війтом у селі, але тримав владу в своїх моцних ручищьох. Для дітвори був, як батько строгим, але справедливим. Доста було йому лиш гримнути ногов, як у клубі стояла гробова тиша. Був суворим, але нікого не скривдив і нікому біди не зробив. Для бідних був поратунком і порадником. Люди їго уважєли і рахувалисі з єго думков. А влада тодішна єго сі бояла тай мала за що, бо за кривду бідного доставала справедливу кару. Тогди, аби "утихомирити хлопа" до Рожнітівського замку графа Скарбка прибув і тут же був розквартирований, загін польських жовнірів. На него полювали, якось раз го зловили, але він утік. Та що я вам ту розказую, як не вірите слухайте сами...
©Мерикані
То був хлоп вЕсокий, широкий у плечьох, моцний, вродливий, мав чорнєве волосі і острий погляд вогніних чорних очей. Він не був війтом у селі, але тримав владу в своїх моцних ручищьох. Для дітвори був, як батько строгим, але справедливим. Доста було йому лиш гримнути ногов, як у клубі стояла гробова тиша. Був суворим, але нікого не скривдив і нікому біди не зробив. Для бідних був поратунком і порадником. Люди їго уважєли і рахувалисі з єго думков. А влада тодішна єго сі бояла тай мала за що, бо за кривду бідного доставала справедливу кару. Тогди, аби "утихомирити хлопа" до Рожнітівського замку графа Скарбка прибув і тут же був розквартирований, загін польських жовнірів. На него полювали, якось раз го зловили, але він утік. Та що я вам ту розказую, як не вірите слухайте сами...
©Мерикані
Жебрак.
Кажут старі люде, шо колись много було жебраків. Ходили від хати до хати. Але наказуют аби конче дати бодай шось жебракови, бо то може бути перебраний Богунцьо наш любий, шо звірєє яка ти людинА, ци скупа ци добра-с. Шо то вже сі назбирувало жебраків
коло церкви, як коли у якімось селі Храмове свєто! Отако, кажут, від дороги до самої церкви цалим калідором стояла тота дработа. А був си оден чоловік, шо жив з того, шо нажебрав. Того сараку знали в кождім селі. БідАка ходив навіть у студінь такий лєцтий у якімось цурі, але ніколи не слабував. То де вже в якім селі був Храм він мусів там бути. Не минув він й Дубшеру на Введениє, а відтак і Дубу на Николи. В Дубшері щедро люди обдарували жебрака, а в Дубі не дуже. Угнівавсі тогди жебрак тай уповів: - "Коби ВведеннЄ було щоднє, а Николи най не буде ніколи."
©Мерикані
коло церкви, як коли у якімось селі Храмове свєто! Отако, кажут, від дороги до самої церкви цалим калідором стояла тота дработа. А був си оден чоловік, шо жив з того, шо нажебрав. Того сараку знали в кождім селі. БідАка ходив навіть у студінь такий лєцтий у якімось цурі, але ніколи не слабував. То де вже в якім селі був Храм він мусів там бути. Не минув він й Дубшеру на Введениє, а відтак і Дубу на Николи. В Дубшері щедро люди обдарували жебрака, а в Дубі не дуже. Угнівавсі тогди жебрак тай уповів: - "Коби ВведеннЄ було щоднє, а Николи най не буде ніколи."
©Мерикані
Притча про скупого богача.
Оповідач: Бердар Стефанія с.Дуба
Старий Батєра
Жив у нашім селі дід Іван котрого прізвали "Бадєра"- від слова "бАтєр", бо мав веселу вдачу, троха збуя був, любив чужих жінок, лиш не свою, нєє - свою збиткував. Любив много приказувати-жартувати. А дідо Бадєра мав шо розказати, видів світа, бо був на вОйні.
А про вОйну міг годинами говорити. Ади, як пообходіт у стайни ввечір, зберутсі сусіди у котрісь хаті, посідают тай зачинає кождий приказувати, що де чувАти? А котрийсь дітвачок знає вже, шо дід Іван любит розказувати про вОйну:
-Ді, ану розкажіт як ви воювали?
Спахкотит старий Бадєра люльков, котру не віпускав з писка здаєсі ніколи, тай зачинає:
- Ади тако, синку, на вОйні воєначальник скричит "гУря!". А ми за ним "гУууря! - гУууря!" і летимо. А кулі попри нас лише "ваав" тай "ваав". Айя! Йооу, то була кєжка біда на войні, голодні-смо були. Дивимосі, вбило конє, а ми ґальопА д`нему, спустимо крови у шальку, а у конє много крови, покладемо на вгень, тай їмо. А конє так ззідали, шо лиш копита сі лишєли, ага їли разом з шкіров. О-о, ти собі не думай!
- Ді, а ви були ранЕні? - обсяде дітвора старого.
- Був віпадок раз. ЛЕжу собі якось на копици сіна. Чую, рраз! Шось мене ги запекло?! Я сі дивлю, а на мому ремни кулька від шрапнелі сі спиновила. Ая! Мав-їм щісті на тото!
А в конци уже... Ведут нас плєнних по Аталії. А там є гора вЕсока, а з чубчика дим сі курит. А жінки нас тааак палицьєма таак пАздирєєт. А я йду тай гадаю: "Йой, шляк би го трафив, на вОйні-м не згинув, а ту прийдесі від жінок умерти."
Прожив дід Іван девідисіть три роки. Давно його нема на білім світі, а оповідки його до тепер жиют.
©Мерикані
А про вОйну міг годинами говорити. Ади, як пообходіт у стайни ввечір, зберутсі сусіди у котрісь хаті, посідают тай зачинає кождий приказувати, що де чувАти? А котрийсь дітвачок знає вже, шо дід Іван любит розказувати про вОйну:
-Ді, ану розкажіт як ви воювали?
Спахкотит старий Бадєра люльков, котру не віпускав з писка здаєсі ніколи, тай зачинає:
- Ади тако, синку, на вОйні воєначальник скричит "гУря!". А ми за ним "гУууря! - гУууря!" і летимо. А кулі попри нас лише "ваав" тай "ваав". Айя! Йооу, то була кєжка біда на войні, голодні-смо були. Дивимосі, вбило конє, а ми ґальопА д`нему, спустимо крови у шальку, а у конє много крови, покладемо на вгень, тай їмо. А конє так ззідали, шо лиш копита сі лишєли, ага їли разом з шкіров. О-о, ти собі не думай!
- Ді, а ви були ранЕні? - обсяде дітвора старого.
- Був віпадок раз. ЛЕжу собі якось на копици сіна. Чую, рраз! Шось мене ги запекло?! Я сі дивлю, а на мому ремни кулька від шрапнелі сі спиновила. Ая! Мав-їм щісті на тото!
А в конци уже... Ведут нас плєнних по Аталії. А там є гора вЕсока, а з чубчика дим сі курит. А жінки нас тааак палицьєма таак пАздирєєт. А я йду тай гадаю: "Йой, шляк би го трафив, на вОйні-м не згинув, а ту прийдесі від жінок умерти."
Прожив дід Іван девідисіть три роки. Давно його нема на білім світі, а оповідки його до тепер жиют.
©Мерикані
Дві правдиві небелиці
Оповідач: Володимир Библів 1926р.н. - 2016р. (с.Ріпне)
Ґешефт.
Жив у нашому селі жид Шльома. Якось здибає він старого Кобрея тай питає:
- Чи маєте, Федоре, продати мені сухі сливи?
- А чо нє, маю приходіт. Але давайте завдаток бо я вас знаю, - прищурив одне око старий Кобрей.
Дав жид ґрейцер Кобрейови й на тім сі розийшли.
Приходит Шльома через день до Кобрея. А той йому:
- Прошу, прошу, ходіт за мнов, пане Шльома, вібирайте собі у мене купа сливок повсихало, - показує руков на старий сад тай підсмішковуєсі собі у вус.
Шльома вітрищив очи на Кобрея тай каже:
- Я просив сухі сливи на цимес*?!!
- Не знаю ци мЕш ци не мЕш, бери бо заплатив-єс.
* Ци́мес - десертна страва єврейської кухні.
©Мерикані
- Чи маєте, Федоре, продати мені сухі сливи?
- А чо нє, маю приходіт. Але давайте завдаток бо я вас знаю, - прищурив одне око старий Кобрей.
Дав жид ґрейцер Кобрейови й на тім сі розийшли.
Приходит Шльома через день до Кобрея. А той йому:
- Прошу, прошу, ходіт за мнов, пане Шльома, вібирайте собі у мене купа сливок повсихало, - показує руков на старий сад тай підсмішковуєсі собі у вус.
Шльома вітрищив очи на Кобрея тай каже:
- Я просив сухі сливи на цимес*?!!
- Не знаю ци мЕш ци не мЕш, бери бо заплатив-єс.
* Ци́мес - десертна страва єврейської кухні.
©Мерикані
Як колись в латри ходили
Латри - міра дров.
Оповідач: Мирослава Харандзюк 1940р.н. с.Дуба
Оповідач: Мирослава Харандзюк 1940р.н. с.Дуба
Чого заніміло село?
СпочіткУ було слово... за ним пІсні. Маленька дітина лиш сі з`явит на світ Божий і вІдраз чує лагідний мамин голос: "коли-шисі, діти-ночко, я сі то-бов ті-шу..." так і росла в піснях. Тепер не співают!
Ще не так давно наше село не було таким німим, як нині. Воно мало ГОЛОС. Пісня провАдила людину ціле життє від колиски гаж до смерти. Співали всі від старого до малого, і здаєсі, повсюдно. Не мав люд за встиднЕ співати, бо то було звичне. Співалосі в хаті, при роботі, на весільох і празниках, в полі, в церкві... Так було заведено з діда-прадіда.
Уявіт собі літні теплі вечори у селі, коли в хатах гасилисі лямпи, а на вулиці ставало чутно то там, то там спів. Так було ніби й недавно і уже так давно, що вспіло кілька поколінь вірости без пісні.
Бувало збЕрутсі горішнєни коло мартинового перелазу, або десь на зарінку, долішнєни в Підпотічках любили сидіти і зачинают співати душею на всі груди. Літепло... сюркочут цвіркуни, а в селі чутно чередою то жіночі, то чоловічі голоси, а то й разом заспівают, лиш десь-не-десь пес заглушит на мінутку спів своїм гавкотинньом. Молодіж співала більше про кохання: взаємне і нещасне, зрадливе і не розділене, про зраду і вірність. Було, придумували пісні своїм любкам про щось своє. Співанками зачіпалисі: дівчата заспівают жартома про хлопців, ті вже їм відспівуют. Весело було. Тепер не співают!
"Ади, нераз так сі наробимо у пана на полі, ледве ноги волочимо, а як йдемо д`хаті, коби хто лиш зачєв, вже гуртом йдемо і співаааємо. Гаж легше сі робит. Здаєсі, шо й не дуже наробивсі"- пригадуєсі від старих людий. Нієдна толока не минала без пісні. В зимні ввечори зберутьсі на вічерниці до котроїсь хати прєдут, плетут, вішивают і... співаааают. Прийде в село сумна новина - тужінки закігают, учуют щось веселе віспівуют співанки. Тепер не співают!
Що вже казати за празнИки. На Йвана молодіж збирала по полю квіти, аби замаєти хату - співали. А на Різдво всі три дни коляда не стихала. Настрій святОчний. А нині ледве один день колідуют. Тепер не співают!
А діти, як колись співали! Коляда - найліпші діточа пора. Від хати до хати, як горобці пурхают. Колядок в кождій хаті не їднакі віспівуют: де є в хаті дівка до відданнє - дівочу колєдку, хлопцям - парубочу, чи де яка вдова була - для неї окреме мали колєдку. Колідуют-тішутсі. Тепер не співают! А в літі діточа робота була худобу пастушити. То вже як гоніт з паші, тай аби не замилити собі в такт бУками траву чімхают, тай-на-всі-го-ло-си-тай-на-всі- го-ри співааают! Лише під селом стают. Ніхто нікого не встидавсі. Встидне було не вміти співати. Тепер не співают!
А що вже на вісілю мож було наспіватисі самому і почути нових пісень від ладканок до сороміцьких співанок. На вісілю вміли сі бавити. Тепер не співают!
Затихало село лише на піст. Але й був чєс коли боялисі люди співати. Крацьки молодіж збираласі в Мочірах подалі, аби ніхто не чув, співати заборонені українські пісні. Тогди боронили й колідувати. Далі ще гірше бо й на вісілю боялисі співати, лише троха постукают в лижки тай пошепки їдну пісню закєгнут, тай будЕ. Отакє було. Здаємисі, шо якраз з того чісу в селі стали менше співати, а відтак і зовсім перестали. А тепер заліплєт вуха дротами і не вміют й звука подати.
Де то всьо сі діло?! Чого заніміло село?! Як вернути колисанки дітим, аби росли здорові? Як вернути коляду, зіправжну, де колядуют всі три дни від старого до малого? Як вернути файний романтичний спів на вулицІ?
Пісня була помічником-розрадов людим. Хоч і були колись люди бідні - зроблЕні, але здоровіщі аніж нинішне покоління. Ану, спробуйте співати і увидите, як вирівнюєсі дихані, як спів знимає напругу і втому, заспокоїт нерви.
Якби пісня вернуласі в наше село зажили бис-мо весело.
©Мерикані
Ще не так давно наше село не було таким німим, як нині. Воно мало ГОЛОС. Пісня провАдила людину ціле життє від колиски гаж до смерти. Співали всі від старого до малого, і здаєсі, повсюдно. Не мав люд за встиднЕ співати, бо то було звичне. Співалосі в хаті, при роботі, на весільох і празниках, в полі, в церкві... Так було заведено з діда-прадіда.
Уявіт собі літні теплі вечори у селі, коли в хатах гасилисі лямпи, а на вулиці ставало чутно то там, то там спів. Так було ніби й недавно і уже так давно, що вспіло кілька поколінь вірости без пісні.
Бувало збЕрутсі горішнєни коло мартинового перелазу, або десь на зарінку, долішнєни в Підпотічках любили сидіти і зачинают співати душею на всі груди. Літепло... сюркочут цвіркуни, а в селі чутно чередою то жіночі, то чоловічі голоси, а то й разом заспівают, лиш десь-не-десь пес заглушит на мінутку спів своїм гавкотинньом. Молодіж співала більше про кохання: взаємне і нещасне, зрадливе і не розділене, про зраду і вірність. Було, придумували пісні своїм любкам про щось своє. Співанками зачіпалисі: дівчата заспівают жартома про хлопців, ті вже їм відспівуют. Весело було. Тепер не співают!
"Ади, нераз так сі наробимо у пана на полі, ледве ноги волочимо, а як йдемо д`хаті, коби хто лиш зачєв, вже гуртом йдемо і співаааємо. Гаж легше сі робит. Здаєсі, шо й не дуже наробивсі"- пригадуєсі від старих людий. Нієдна толока не минала без пісні. В зимні ввечори зберутьсі на вічерниці до котроїсь хати прєдут, плетут, вішивают і... співаааают. Прийде в село сумна новина - тужінки закігают, учуют щось веселе віспівуют співанки. Тепер не співают!
Що вже казати за празнИки. На Йвана молодіж збирала по полю квіти, аби замаєти хату - співали. А на Різдво всі три дни коляда не стихала. Настрій святОчний. А нині ледве один день колідуют. Тепер не співают!
А діти, як колись співали! Коляда - найліпші діточа пора. Від хати до хати, як горобці пурхают. Колядок в кождій хаті не їднакі віспівуют: де є в хаті дівка до відданнє - дівочу колєдку, хлопцям - парубочу, чи де яка вдова була - для неї окреме мали колєдку. Колідуют-тішутсі. Тепер не співают! А в літі діточа робота була худобу пастушити. То вже як гоніт з паші, тай аби не замилити собі в такт бУками траву чімхают, тай-на-всі-го-ло-си-тай-на-всі- го-ри співааают! Лише під селом стают. Ніхто нікого не встидавсі. Встидне було не вміти співати. Тепер не співают!
А що вже на вісілю мож було наспіватисі самому і почути нових пісень від ладканок до сороміцьких співанок. На вісілю вміли сі бавити. Тепер не співают!
Затихало село лише на піст. Але й був чєс коли боялисі люди співати. Крацьки молодіж збираласі в Мочірах подалі, аби ніхто не чув, співати заборонені українські пісні. Тогди боронили й колідувати. Далі ще гірше бо й на вісілю боялисі співати, лише троха постукают в лижки тай пошепки їдну пісню закєгнут, тай будЕ. Отакє було. Здаємисі, шо якраз з того чісу в селі стали менше співати, а відтак і зовсім перестали. А тепер заліплєт вуха дротами і не вміют й звука подати.
Де то всьо сі діло?! Чого заніміло село?! Як вернути колисанки дітим, аби росли здорові? Як вернути коляду, зіправжну, де колядуют всі три дни від старого до малого? Як вернути файний романтичний спів на вулицІ?
Пісня була помічником-розрадов людим. Хоч і були колись люди бідні - зроблЕні, але здоровіщі аніж нинішне покоління. Ану, спробуйте співати і увидите, як вирівнюєсі дихані, як спів знимає напругу і втому, заспокоїт нерви.
Якби пісня вернуласі в наше село зажили бис-мо весело.
©Мерикані
Родинне дерево.
В моїм життю є два дерева з котрими звьєзана з дитинства. В одної бабусі росла черешні, а в другої - уріх. Обидва дерева були розлогими, гіллястими, то ж нам легко залізалосі на них. А вни щедро родили-дарували нам свої плоди.
-Ба, чи вродила сего року моя черешні?
-Мало. Стара вже. Треба зрубати.
-Йой, абис-те не рубали. А колись, як мала була-м гілі сі ломило від солодких, як мід черешень. Памнітаєш, як ми вИсіли на дереві цілими дньома? Абис-те собі знали найдобріщі черешні не куповані а тоти, що сі їст на дереві і плюєш собі кісточки просто дололу. А черешенька сі тішила, родила щороку знала, що чекают, любліт. А тепер нема кому годити, то певне дерево банує за нами малими.
Таке саме уріх. Сам височенний, крислатий,урі хи має великі, мнєкі і солодкі. Любий дітвак міг у руці роздушити го. Рано перед школов спершу біжимо взбирати в ранець уріхів, що нападали за ніч, тай полегки чемчикуєш лущиш, тай хрумтиш собі. Руки зелені від них, але то байка. Але бой родив нівроку тогди врішок. Бабця по два кошелі на печи сушила на зиму. Потому роздавала гостинці-горішки родині та сусідам.
Певне каждий має своє дерево дитинства. У когось колиба на старій вербі була, у когось гойдалка на сливці...
Жиют мої черешня тай уріх тай я жию. Кєгне нераз д'ним, хочесі вілізти, посИдіти і хоч на мінутку відчути себе дітваком...
©Мерикані
-Ба, чи вродила сего року моя черешні?
-Мало. Стара вже. Треба зрубати.
-Йой, абис-те не рубали. А колись, як мала була-м гілі сі ломило від солодких, як мід черешень. Памнітаєш, як ми вИсіли на дереві цілими дньома? Абис-те собі знали найдобріщі черешні не куповані а тоти, що сі їст на дереві і плюєш собі кісточки просто дололу. А черешенька сі тішила, родила щороку знала, що чекают, любліт. А тепер нема кому годити, то певне дерево банує за нами малими.
Таке саме уріх. Сам височенний, крислатий,урі хи має великі, мнєкі і солодкі. Любий дітвак міг у руці роздушити го. Рано перед школов спершу біжимо взбирати в ранець уріхів, що нападали за ніч, тай полегки чемчикуєш лущиш, тай хрумтиш собі. Руки зелені від них, але то байка. Але бой родив нівроку тогди врішок. Бабця по два кошелі на печи сушила на зиму. Потому роздавала гостинці-горішки родині та сусідам.
Певне каждий має своє дерево дитинства. У когось колиба на старій вербі була, у когось гойдалка на сливці...
Жиют мої черешня тай уріх тай я жию. Кєгне нераз д'ним, хочесі вілізти, посИдіти і хоч на мінутку відчути себе дітваком...
©Мерикані
Про історію роверів у селі Дуба
Оповідачі: Богдан Библів, Юрко Библів, Микола Ульмер
Сова у кузни.
БлИснула на небі перші зірниці, зачинают піяти кугути, помале пробуджуєсі село. Вдосвіта закурило з хат, ґаздинІ порАют коло худоби. Раз-попри-раз оживає село різними звуками всьо сі змішєло: пси, кугути, худоба, дзенькіт ведер коло кєрниць, трубит в Ріпнім...
А зара, то в єднім кінци села лунає гучне ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ. То давалисі чути ковалі. Їх ремесло зав`їзалосі у нас, ще з тих часів, як добували руду. Руду вже не добувают, а майстрів, дєкувати, много.
ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ перегукуютсі межи собов ковалі... А коваль у селі, бис-те знали, був у пошанівку. Все до него сі пригоджєло: то коси чи серпа треба на ґаздівстві, то конє підкувати...
ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ ніби, щось важнЕ треба сповістити...
Їдна кузні була в Американовім городі, коло старої грушки, ближче д`воді, робили у ні два файних майстри - Федір Боднар тай Куцела.
З чєста дітий кігнуло до кузні глипнутисі, як ковалі "ворожіт" над угнем. Зазирали до кузні, сУвалисі майстрам попід ноги, мішєли робити, але на то була рада. Вже, як сі назбирає дітлахів купка, прикличе старий Куцела до кузні:
- Ану, ходіт покажу вам сову. Ближче ходіт, не бійтесі. Ставайте ту і дивітсі догори.
Постают діти круг вогнища, позадирают голови. А старий Куцела клевцем як стукне по комену, а відти як посиписі сажі на дітий. То з кузні віпорхували діти-"совенєта" чорнюнькі, замащЕні лиш очи віблискували. На котрийсь чєс був спокІй. Тоти діти, хто вже знав про сову більше не йшли сі дивити, але охочих ніколи не бракувало.
А як з`явилисі жилізні магазини по селах і стали продавати всьо до господарки заводське, то кузні попропадали. З ними і ковальське ремесло, що передавалосі у спадок від батька до сина много поколінь.
Вже не встає село з першов зірницев, не чути худоби, дзенькоту ведер коло кєрниць, не трубит в Ріпнім, нема гучного ковалевого ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ. Не-ма. Айя-я. От такє.
©Мерикані
А зара, то в єднім кінци села лунає гучне ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ. То давалисі чути ковалі. Їх ремесло зав`їзалосі у нас, ще з тих часів, як добували руду. Руду вже не добувают, а майстрів, дєкувати, много.
ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ перегукуютсі межи собов ковалі... А коваль у селі, бис-те знали, був у пошанівку. Все до него сі пригоджєло: то коси чи серпа треба на ґаздівстві, то конє підкувати...
ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ ніби, щось важнЕ треба сповістити...
Їдна кузні була в Американовім городі, коло старої грушки, ближче д`воді, робили у ні два файних майстри - Федір Боднар тай Куцела.
З чєста дітий кігнуло до кузні глипнутисі, як ковалі "ворожіт" над угнем. Зазирали до кузні, сУвалисі майстрам попід ноги, мішєли робити, але на то була рада. Вже, як сі назбирає дітлахів купка, прикличе старий Куцела до кузні:
- Ану, ходіт покажу вам сову. Ближче ходіт, не бійтесі. Ставайте ту і дивітсі догори.
Постают діти круг вогнища, позадирают голови. А старий Куцела клевцем як стукне по комену, а відти як посиписі сажі на дітий. То з кузні віпорхували діти-"совенєта" чорнюнькі, замащЕні лиш очи віблискували. На котрийсь чєс був спокІй. Тоти діти, хто вже знав про сову більше не йшли сі дивити, але охочих ніколи не бракувало.
А як з`явилисі жилізні магазини по селах і стали продавати всьо до господарки заводське, то кузні попропадали. З ними і ковальське ремесло, що передавалосі у спадок від батька до сина много поколінь.
Вже не встає село з першов зірницев, не чути худоби, дзенькоту ведер коло кєрниць, не трубит в Ріпнім, нема гучного ковалевого ДЗЕНЬ-ДЗЕНЬ. Не-ма. Айя-я. От такє.
©Мерикані
Пан Скрип
МАМИН ЗАПОВІТ.
(пам`яті дідуся Івана)
Аби собі хто, що казав, але є рай і на сій грішній земли. І кождий в нім буває - то місцинА, де минуло твоє босоноге дітоцтво.
В Ганусі з Юрком підростали три сини. Різниці межи ними була невеличка, то хлопці разом сі бавили, разом й до роботи ставали. Мати научала аби братИ усе трималисі купи, жили межи собов у дружбі та братерській любови. Мешкали вони у райській місцині: ту була чиста гірська річка, хоч-купайсі, хоч-лови рибу, ту й ліс під боком, гриби-ягоди під самісіньков хатов росли.
Цілими дньома тоти малі збитОчники десь пропадали.
- Іване-Іване-Федоре-Федоре-ВасИИлю! - ніби співаючи їдним словом кликала Ганусі на цілий зарінок своїх бахурів д`хаті. Аби хоч попоїли троха, бо від рані мокнут у ті воді - бідкаласі молода мати. Хлопці зачувши мамин голос зара вже бігцем наввипередки лЕтіли до хати.
- Іване-Іване-Федоре-Федоре-ВасИИлю! - зриваючи голос на "Василю" так високо, що гаж нераз, відкликавсі ястріб з високости неба, гадаючи, шо то до него гойкают.
- Ади, якої Ганусі своїх хлопців кличе, - сміялисі сусіди з того дивного кличу-пісні.
Одного днє нестало Ганусі по злогах разом з родженов дітинков пішла за хмари, де й яструби недосігают, до Небесного Отця. А хлопців втець, недовго думаючи, забрав хату на город своїх батьків, привів собі другу жінку і забув про синів. Як то кажут "Без вітцє - напівсироти, а без матері - круглі сироти". Лишилисі тоти сиротєта жити коло свеї баби. Вна їх, правда, жєлувала й любила, бо то доньчина кров. Жилосі хлопцьом несолодко, наймаючись по людьох за кусень хліба.
Минув чєс і стали брати забувати дзвінке мамине "Іване-Іване-Федоре-Федоре-ВасИИлю!" - три ймення, як їдне ціле, як материн заповіт триматисі в життю купи. Тай, так сі стало, що до поки брати були малі, доти й були рідні.
©Мерикані
В Ганусі з Юрком підростали три сини. Різниці межи ними була невеличка, то хлопці разом сі бавили, разом й до роботи ставали. Мати научала аби братИ усе трималисі купи, жили межи собов у дружбі та братерській любови. Мешкали вони у райській місцині: ту була чиста гірська річка, хоч-купайсі, хоч-лови рибу, ту й ліс під боком, гриби-ягоди під самісіньков хатов росли.
Цілими дньома тоти малі збитОчники десь пропадали.
- Іване-Іване-Федоре-Федоре-ВасИИлю! - ніби співаючи їдним словом кликала Ганусі на цілий зарінок своїх бахурів д`хаті. Аби хоч попоїли троха, бо від рані мокнут у ті воді - бідкаласі молода мати. Хлопці зачувши мамин голос зара вже бігцем наввипередки лЕтіли до хати.
- Іване-Іване-Федоре-Федоре-ВасИИлю! - зриваючи голос на "Василю" так високо, що гаж нераз, відкликавсі ястріб з високости неба, гадаючи, шо то до него гойкают.
- Ади, якої Ганусі своїх хлопців кличе, - сміялисі сусіди з того дивного кличу-пісні.
Одного днє нестало Ганусі по злогах разом з родженов дітинков пішла за хмари, де й яструби недосігают, до Небесного Отця. А хлопців втець, недовго думаючи, забрав хату на город своїх батьків, привів собі другу жінку і забув про синів. Як то кажут "Без вітцє - напівсироти, а без матері - круглі сироти". Лишилисі тоти сиротєта жити коло свеї баби. Вна їх, правда, жєлувала й любила, бо то доньчина кров. Жилосі хлопцьом несолодко, наймаючись по людьох за кусень хліба.
Минув чєс і стали брати забувати дзвінке мамине "Іване-Іване-Федоре-Федоре-ВасИИлю!" - три ймення, як їдне ціле, як материн заповіт триматисі в життю купи. Тай, так сі стало, що до поки брати були малі, доти й були рідні.
©Мерикані
bottom of page