top of page
До Паски лишилосі...
Дуба - село
00:0000:00
Кажут люди...
Розповіді, спогади, історії, легенди, байки - все почуте, підслухане, розказане з перших уст в селі.
Нема такого у селі, аби як станеться щось, то ніхто про то не довідався. Конче знає все село. А як сталосі що смішне, то будут довго згадуючи рЕготіти тай підмахувати "винуватця" кождий раз.
СВЯТКОВІ ПОКОЇ.
(На згадку про своїх померлих родичів)
В сорокових роках у горішнім кінци села сталасі біда - згоріли дві сусідські хати двох рідних братів.
Одна з них - хата меї баби (так кажу, бо дідо до моєї появи не дожив) і хата мого двоюрідного діда.
У бабиній хаті було тогди двоє малих дітей, котрих мама лишила самих, поки пішла у сусіднє село по фасунок*.
На щісті сусід, дідо Якимів, поратовав діточок, вспіли й худобу із стайні вігнати, але хати згоріли до тла.
Переселили погорільців на фільварок, у колишні панські покої. То була триповерхова будівля з високими повалами, високими дверима, та високими ліжками, а ще там була дивна річ, яка називаласі шафа. Усе було дивнЕ у тому домі. Після малої курної хати на одну кімнату і сіни, то так наче потрапив у царські покої.
А сад який був... в нім були посаджені найрізноманітніші дерева різного віку: груші, вишні, яблуні, сливи, дуби, липи,
уріхи, як у раю. Дітим на фільварках дуже сі любило.
А тим часом ґазда, мій дід, зачєв будову нової хати, уже великої, на штири хати. Мала вна такий план: сіни і збоку
комора, відтак перша хата, по-теперІшному - кухні, відтак друга хата, як тепер кажут, спальня і накінець трета хата,
найтаємничіша з усіх кімнат. Моя баба її називала "покої", бо вона мала призначення "на свєта".
Побілена у веселий сонячний колір, а по стінах квіти, роблЕні трафаретом. У тих покоях стояв сервант з тарЕлями й горнєтами, велике дзеркало, що вИсіло горі на стіні під кутом, аби було видко в повний ріст, ліжко застелЕне капов та вишитими подушками, а над ним на стіні гуцульський килим у кольорові ромби.
І була там велика піч, яку ніколи не топили, а тому кімната слугувала замість холодильника. На печи стояло молоко,
сметана, сир, сушені горіхи, лісниці і всєкє-всєкє добро. Дітим там бавитисі не мож було, бо там "попрєтано", і то "покої на свєта".
Але в селі роботИ: худобу нагодуй, обійди, подоє, гони пастушити, накоси, заладь сіна, навари свиньом чиру, почисть у стайни;
На городах бульбу посади-просапай-підгорни-вікопай-перебери, до пивниці поноси; а ще боракє, кукурудза...
Їсти наварити на всю хатну челядь, попрати на зарінок, побічи в ягоди-гриби, лісниць насушити, горіхи обтрєсти,
наквасити бочку капусти й ґілетку вугирьків, фасолі полущити, свиню зарізати... безкінечні будні.
Неділя чи свєто худобі байдуже, треба нагодувати тричі на день.
Ну, а в хаті недільний закон - мают бути пироги з бульби чи з сиром, але конче з сметаною із шкварками.
А кого дуже любліт і хочут побалувати, тому пироги з ягід чи вишень, яблук чи сливок із смаженою сметаною гаж до масла.
Я все думала, а коли то вже буде свято, шо ми будемо в тих покоях гоститися? Бо то лише посади-оброби-вікопай...
і так по колу.
А потому померла бабуся і її нарідили в тих святкових покоях, а потім ми там гостилися. Через пару літ помер її син, а мій вуйко, і знову він лежав у святкових покоях, а ми потім в них гостилися. А потім бабусина донька, моя тета...
Нині немає часу. Завтра не буде сил. А післязавтра не буде нас.
Нічого не відкладайте! Живіть тепер!
* Фасунок - пайок
п.Дубенська
фото Подляські клімати
Одна з них - хата меї баби (так кажу, бо дідо до моєї появи не дожив) і хата мого двоюрідного діда.
У бабиній хаті було тогди двоє малих дітей, котрих мама лишила самих, поки пішла у сусіднє село по фасунок*.
На щісті сусід, дідо Якимів, поратовав діточок, вспіли й худобу із стайні вігнати, але хати згоріли до тла.
Переселили погорільців на фільварок, у колишні панські покої. То була триповерхова будівля з високими повалами, високими дверима, та високими ліжками, а ще там була дивна річ, яка називаласі шафа. Усе було дивнЕ у тому домі. Після малої курної хати на одну кімнату і сіни, то так наче потрапив у царські покої.
А сад який був... в нім були посаджені найрізноманітніші дерева різного віку: груші, вишні, яблуні, сливи, дуби, липи,
уріхи, як у раю. Дітим на фільварках дуже сі любило.
А тим часом ґазда, мій дід, зачєв будову нової хати, уже великої, на штири хати. Мала вна такий план: сіни і збоку
комора, відтак перша хата, по-теперІшному - кухні, відтак друга хата, як тепер кажут, спальня і накінець трета хата,
найтаємничіша з усіх кімнат. Моя баба її називала "покої", бо вона мала призначення "на свєта".
Побілена у веселий сонячний колір, а по стінах квіти, роблЕні трафаретом. У тих покоях стояв сервант з тарЕлями й горнєтами, велике дзеркало, що вИсіло горі на стіні під кутом, аби було видко в повний ріст, ліжко застелЕне капов та вишитими подушками, а над ним на стіні гуцульський килим у кольорові ромби.
І була там велика піч, яку ніколи не топили, а тому кімната слугувала замість холодильника. На печи стояло молоко,
сметана, сир, сушені горіхи, лісниці і всєкє-всєкє добро. Дітим там бавитисі не мож було, бо там "попрєтано", і то "покої на свєта".
Але в селі роботИ: худобу нагодуй, обійди, подоє, гони пастушити, накоси, заладь сіна, навари свиньом чиру, почисть у стайни;
На городах бульбу посади-просапай-підгорни-вікопай-перебери, до пивниці поноси; а ще боракє, кукурудза...
Їсти наварити на всю хатну челядь, попрати на зарінок, побічи в ягоди-гриби, лісниць насушити, горіхи обтрєсти,
наквасити бочку капусти й ґілетку вугирьків, фасолі полущити, свиню зарізати... безкінечні будні.
Неділя чи свєто худобі байдуже, треба нагодувати тричі на день.
Ну, а в хаті недільний закон - мают бути пироги з бульби чи з сиром, але конче з сметаною із шкварками.
А кого дуже любліт і хочут побалувати, тому пироги з ягід чи вишень, яблук чи сливок із смаженою сметаною гаж до масла.
Я все думала, а коли то вже буде свято, шо ми будемо в тих покоях гоститися? Бо то лише посади-оброби-вікопай...
і так по колу.
А потому померла бабуся і її нарідили в тих святкових покоях, а потім ми там гостилися. Через пару літ помер її син, а мій вуйко, і знову він лежав у святкових покоях, а ми потім в них гостилися. А потім бабусина донька, моя тета...
Нині немає часу. Завтра не буде сил. А післязавтра не буде нас.
Нічого не відкладайте! Живіть тепер!
* Фасунок - пайок
п.Дубенська
фото Подляські клімати
Гість у хату - Бог у хату.
В нашім куті Дуба-Ріпний-Лецівка- Дубшера, люди жиют собі добре, оден другому стрий-бабі-вуйко, а тому як десь храмове свєто з давних давен провадітсі всі хто може, від старого до малого на гостину.
Храм - то таке свєто, шо на него сі не просит і ніґди ґазди не знают хто і кілько прийде до тебе люду.
А тому ладитисі треба все по повній програмі. Хату й коло хати треба обхарити, робисі генеральне прибирання або навіть цілі ремонти, дехто купує нові фіранки, бо тоти вже були того року. Куври сі стеліт, сервіз сі миє, той шо лише на свєто, боронь Боже в будний день взєти таріль з сервізу, то ше мож дістати.
То такий ніби звіт, що нового наґаздували за рік.
Порядкуют не лише своє обійстя, але й ціле село, тай головне церквицю-іменинницю. Ну, а ше жінкам треба купу нервів з'їсти, аби чоловік пішов сі підстригти, бо йому і так файно, а жінка ліпше знає. Нині такі чіси, шо всьо любит рахунок, то я си так поміркувала.
Найтаньше сі обходит Храм ріпенцям. На серпневі Матки найліпше - тепленькО, жінка вбраласі в сукєнчину,
якісь нові обцаси, вже як нова купійка. На столі половина з городу, половина з ґаздівки, докупит си трохи гурівки,
як свої нема, то много грошей з хати не піде. Гості сидєт до смерку, днина тепла, довга, мож і посИдіти.
Відтак на Покрову йдемо у Лецівку. То тепер зачєли ходити в гості відраз до хати, а колись Храмове свєто зачиналосі зі служби в церкві. Усі гості села відвідуют святочну церков, а відтак сі розходят хто куда.
Якраз під церквов ґаздині вже рахує кілько має гостей. Нираз пів служби туманіє чи Марійка з Василем, з Дубшери,
піде д'мині чи до другої родини? А були й такі шо могли обійти у селі всю родину. То таких ввечері добре чути.
Бо йде домів пішкарусом тай цілу дорогу співає на всю дурну силу. На Покрову вже треба троха сі вікуштувати на верхнє
вбрані тай чоботи, якісь на осінь. Хто храмує від самої служби той скінчит у ті годині, як лецівський їде.
Бо який дурень їде на храм своїм автом? Але то сі напакує в той автобус народу, їдут з храму гіби одна кумпанія.
Веселі, жартуючи регочут, кепкуют над тими, хто їде з празника п'яненький, так і над тими, хто тверезий, бо жінка не давала пити. Розвезе шофер до Дуби й до Ріпного, а далі півпорожний, бо тепер так далеко на храм мало хто сі вібирає.
В Дубшері на Введениє треба вважєти аби жінка перша не ступила до хати, треба конче брати за собов чоловіка.
Бо якби сі забула і ввішла першов жінка, а в тім році у тих ґаздів, боронь Боже, щось сі стало не добре, то вже будут гадати, що то через тебе. Ну, а то вже празник зимовий треба нові теплі чоботи, тай свидра якогось, тай куртки, тай шєпки...
Але дубшерцьом добре, бо довго гості не сидет - швидко змеркаєсі, а вібратисі з того клину то ціла кара. Не їде ні метро, ні фіра, ні сани, ні автобус. Мусиш замовлєти таксі, най го шляк трафит. Але, як не поїхати на храм як уни в мене були?
А найдорожче сі обходит храм дубенцьом. Від Николая ціни вже передріздв'яно-космічні, аби купити якісь угирьок чи помідор то так, якби ріпенці собі на храм пів свині купили. А вбратисі? Най сі не приказує. В хаті кожда ґаздині туманіє чи
купити шубу вбратисі чи таку аби їсти?
Храмове свєто, то гі лотарея прийде чи не прийде хтось, а заладитисі мус. І ше їдне треба памнітати, шо Храм - то хліб відданий, як ти храмуєш у когось чекай гостей у себе.
Але, як той казав: "Гість у хату — Бог у хату". 😍
©Мерикані
Храм - то таке свєто, шо на него сі не просит і ніґди ґазди не знают хто і кілько прийде до тебе люду.
А тому ладитисі треба все по повній програмі. Хату й коло хати треба обхарити, робисі генеральне прибирання або навіть цілі ремонти, дехто купує нові фіранки, бо тоти вже були того року. Куври сі стеліт, сервіз сі миє, той шо лише на свєто, боронь Боже в будний день взєти таріль з сервізу, то ше мож дістати.
То такий ніби звіт, що нового наґаздували за рік.
Порядкуют не лише своє обійстя, але й ціле село, тай головне церквицю-іменинницю. Ну, а ше жінкам треба купу нервів з'їсти, аби чоловік пішов сі підстригти, бо йому і так файно, а жінка ліпше знає. Нині такі чіси, шо всьо любит рахунок, то я си так поміркувала.
Найтаньше сі обходит Храм ріпенцям. На серпневі Матки найліпше - тепленькО, жінка вбраласі в сукєнчину,
якісь нові обцаси, вже як нова купійка. На столі половина з городу, половина з ґаздівки, докупит си трохи гурівки,
як свої нема, то много грошей з хати не піде. Гості сидєт до смерку, днина тепла, довга, мож і посИдіти.
Відтак на Покрову йдемо у Лецівку. То тепер зачєли ходити в гості відраз до хати, а колись Храмове свєто зачиналосі зі служби в церкві. Усі гості села відвідуют святочну церков, а відтак сі розходят хто куда.
Якраз під церквов ґаздині вже рахує кілько має гостей. Нираз пів служби туманіє чи Марійка з Василем, з Дубшери,
піде д'мині чи до другої родини? А були й такі шо могли обійти у селі всю родину. То таких ввечері добре чути.
Бо йде домів пішкарусом тай цілу дорогу співає на всю дурну силу. На Покрову вже треба троха сі вікуштувати на верхнє
вбрані тай чоботи, якісь на осінь. Хто храмує від самої служби той скінчит у ті годині, як лецівський їде.
Бо який дурень їде на храм своїм автом? Але то сі напакує в той автобус народу, їдут з храму гіби одна кумпанія.
Веселі, жартуючи регочут, кепкуют над тими, хто їде з празника п'яненький, так і над тими, хто тверезий, бо жінка не давала пити. Розвезе шофер до Дуби й до Ріпного, а далі півпорожний, бо тепер так далеко на храм мало хто сі вібирає.
В Дубшері на Введениє треба вважєти аби жінка перша не ступила до хати, треба конче брати за собов чоловіка.
Бо якби сі забула і ввішла першов жінка, а в тім році у тих ґаздів, боронь Боже, щось сі стало не добре, то вже будут гадати, що то через тебе. Ну, а то вже празник зимовий треба нові теплі чоботи, тай свидра якогось, тай куртки, тай шєпки...
Але дубшерцьом добре, бо довго гості не сидет - швидко змеркаєсі, а вібратисі з того клину то ціла кара. Не їде ні метро, ні фіра, ні сани, ні автобус. Мусиш замовлєти таксі, най го шляк трафит. Але, як не поїхати на храм як уни в мене були?
А найдорожче сі обходит храм дубенцьом. Від Николая ціни вже передріздв'яно-космічні, аби купити якісь угирьок чи помідор то так, якби ріпенці собі на храм пів свині купили. А вбратисі? Най сі не приказує. В хаті кожда ґаздині туманіє чи
купити шубу вбратисі чи таку аби їсти?
Храмове свєто, то гі лотарея прийде чи не прийде хтось, а заладитисі мус. І ше їдне треба памнітати, шо Храм - то хліб відданий, як ти храмуєш у когось чекай гостей у себе.
Але, як той казав: "Гість у хату — Бог у хату". 😍
©Мерикані
Ой від дуба тікай, люба;
Верба сива - страх зрадлива;
Під соснину не йди, сину;
Шукай бука - запорука.
- Ой, Марисю, носиш хлопці, відав. Диви, як кілюх догори стремит, - жартома вгадує сусідка.
- Таде-е, дівка буде! Бігме, дівку носиш, бо красу ти вкрала, - додає друга підсилюючи інтригу.
Марися посміхалася до коліжанок-сусідок, бо й самій з голови не віходило,
кого Бог пошле їм з Іваном. Вже кортит імнє якесь помаленьку вібирати.
В колгоспі оголосили на завтра толоку на косовицю. Зголосилосі два десятка косарів, серед них і Йван.
То були колгоспні почіткє, тому каждий мусів мати свою косу.
Зачєв Іван сі ладити на рано, взєв бабку і клевець наклепав си косу. Приготував шульок з водов і камінь,
аби заправлєти косу, ґралі.
Вдосвіта доки Іван обійшов худобу, Марисі заладила мариндю в поле: байду хліба, кавалок сала
з цибульков і коновчину жинтиці, як засвєгне, аби мав сі напити. В хаті Іван файно попоїв гопки
з шкварками, запив узваром тай пішов.
Хлопці чекали на гребли, порадилисі йти через лавку, а відтак навпростець
стежков попри кєрничку, через дідів город, а там вже й Шувари.
Косити зачинаєсі рано, допоки є роса і сонце не пече, тож довго не барилисі, свої пожитки
зложили під старов і розлогов липов, стали рідком, осінили себе тричі хрестом і вйо до роботи.
Поле було під лісом, побудилосі дрібне птаство, створило гамір, довкола запахло свіжоскошенов травов, на небі
засвітило горизонти жовтавим світлом зарниці, а косарі помалу зачєли здоймати змокрілі сорочки.
- Фертик, хлопці! Перепочиньмо! - першими до перерви раді курці.
Чоловіки посідали під липов, що говорила до них бджолиним голосом,
закрутили дзиґари-самокрутки, запахло тютюном. Дехто сів перекусити, бо не вспів вдома попоїсти.
Старий Никола набив собі люльку, а наймолодший Петро, що ледво мав шіснаціть,
собі подумав, як він з старшими чоловіками у кумпанії, то треба й собі бути гі дорослий:
- Нанашку, дайте дзиґара раз пАкнути.
- Йой, ти шмаркачу, як ти дам шпіца зара?! Ти дивисі на него, молоко під носом не вісхло,
а той вже дзиґарє просит. Ти хоч, би твоя мати мене називала?
Е-е, коли є з кого пореготати хлопці зачєли підмахувати:
- А в тебе вже вуса віросли?
- Петре, ти як хоч раз сі поцюлюєш з дівков, то вже мож буде курити.
- Але дивисі, Петре, як будеш цюлювати, аби-с дітину не заладив, - і регочут.
Бідний Петро почервонів, як рак вже й не радий був, що зачепивсі з тими дзиґарами.
- Берімсі, хлопці, до роботи. Буде того доброго, - скомандував найстарший.
Косарі махали косами в поли, як шабльома. Трава стелиласі під ногами запашними рідками.
Петро, ґральома розкидав за ними траву, аби підсихала.
Вже скосили гальмани полі, а кінцє не видко. Ближче до полудні зачєла сунути велика
чорна хмара, а в кєрунку Перегінська раз-по-раз виднілисі блискавкє.
- Ого, хлопці, відав ми нині не скінчимо, - радітсі межи собов косарі, не перестаючи косити.
- Може вспіємо, ану потиснім трохи, - крикнув старий Никола. Чоловіки прискорилисі.
Марисі пораяласі коло печі, як зара в мінуті стемнілосі в хаті. Глип у вікно, а там так
захмарилосі, ніби не полудне, а вечір настав.
Ба, чи вспіют докосити? - питає саму себе, бо в подумках все про Івана.
Нема, як зачєло репіжити з неба. Як зачєло ллєти, як із цебра.
- Йой, як там, Йван мій? Змокне до нитки... чей не з цукру, - заспокоює себе Марія.
Хмаролім накрив усе село, за вікнами стало видко блискавки, а за мінуту й коло хати так грінУло, що
Марисі в хаті гаж присіла. А в середині у ні щось гі би сі вбірвало.
- Йой, то що таке?! Стала прислухатисі чи то вна сі напудила грому, чи щось із дитинов?
Аж раптом Марися відчула в череві рухи, а з переляку й не відразу зрозуміла що то дітинка.
Черево ніби ожило, час від часу подавало знаки, що хтось там є.
Марися на радощах вже не могла діждати Івана, аби сповістити йому
таку гарну новину, але де го носит, вже дощі, як з відра, а його ще нема. От стелепана,
напудиласі грому, гіби перший раз, - розвіювала в собі якесь недобре передчуття Марійка.
Ніяка робота вже її сі не брала, сіла коло вікна візирати свого Йвана.
Дощ все не переставав лити, а чоловіка нема.
Певне десь сі лишив перечекати грозу, ромірковувала Марися.
Косарі з першими краплями дощу, ґальопа зібрали свої пожитки і пігнали додому.
Іван вирішив перечекати зливу під липов, бо й так додому не вспіє добічи.
А зполудні Мілько Ґєнин вігнав корову на Шувари, там і найшов Йвана під тов липов.
Новина блискавков розлетіласі по селу. Найшли Івана під липов! Івана грім убив!
Дійшла новина й до Марисі...
Прийшов чєс Марисі їхати до лікарні. Сусід квапливо запрєг фіру, тай рушили до Ріпного.
Марія точно знала, що від нині її життя зміниться назавжди, бо вона їде за щастям,
на яке чекали вони з Іваном.
Назад вертала несподівано подвійним щастям - два сина. Імена самі прийшли,
один - Іван, як тато, а другий - Богдан, бо Богом даний.
Діти підростали. А чиї то хлопці? - бува питали.
- А того Йвана, що під липов грім убив...що під липов...
- Липівцеві.
©Пані Дубенська
- Таде-е, дівка буде! Бігме, дівку носиш, бо красу ти вкрала, - додає друга підсилюючи інтригу.
Марися посміхалася до коліжанок-сусідок, бо й самій з голови не віходило,
кого Бог пошле їм з Іваном. Вже кортит імнє якесь помаленьку вібирати.
В колгоспі оголосили на завтра толоку на косовицю. Зголосилосі два десятка косарів, серед них і Йван.
То були колгоспні почіткє, тому каждий мусів мати свою косу.
Зачєв Іван сі ладити на рано, взєв бабку і клевець наклепав си косу. Приготував шульок з водов і камінь,
аби заправлєти косу, ґралі.
Вдосвіта доки Іван обійшов худобу, Марисі заладила мариндю в поле: байду хліба, кавалок сала
з цибульков і коновчину жинтиці, як засвєгне, аби мав сі напити. В хаті Іван файно попоїв гопки
з шкварками, запив узваром тай пішов.
Хлопці чекали на гребли, порадилисі йти через лавку, а відтак навпростець
стежков попри кєрничку, через дідів город, а там вже й Шувари.
Косити зачинаєсі рано, допоки є роса і сонце не пече, тож довго не барилисі, свої пожитки
зложили під старов і розлогов липов, стали рідком, осінили себе тричі хрестом і вйо до роботи.
Поле було під лісом, побудилосі дрібне птаство, створило гамір, довкола запахло свіжоскошенов травов, на небі
засвітило горизонти жовтавим світлом зарниці, а косарі помалу зачєли здоймати змокрілі сорочки.
- Фертик, хлопці! Перепочиньмо! - першими до перерви раді курці.
Чоловіки посідали під липов, що говорила до них бджолиним голосом,
закрутили дзиґари-самокрутки, запахло тютюном. Дехто сів перекусити, бо не вспів вдома попоїсти.
Старий Никола набив собі люльку, а наймолодший Петро, що ледво мав шіснаціть,
собі подумав, як він з старшими чоловіками у кумпанії, то треба й собі бути гі дорослий:
- Нанашку, дайте дзиґара раз пАкнути.
- Йой, ти шмаркачу, як ти дам шпіца зара?! Ти дивисі на него, молоко під носом не вісхло,
а той вже дзиґарє просит. Ти хоч, би твоя мати мене називала?
Е-е, коли є з кого пореготати хлопці зачєли підмахувати:
- А в тебе вже вуса віросли?
- Петре, ти як хоч раз сі поцюлюєш з дівков, то вже мож буде курити.
- Але дивисі, Петре, як будеш цюлювати, аби-с дітину не заладив, - і регочут.
Бідний Петро почервонів, як рак вже й не радий був, що зачепивсі з тими дзиґарами.
- Берімсі, хлопці, до роботи. Буде того доброго, - скомандував найстарший.
Косарі махали косами в поли, як шабльома. Трава стелиласі під ногами запашними рідками.
Петро, ґральома розкидав за ними траву, аби підсихала.
Вже скосили гальмани полі, а кінцє не видко. Ближче до полудні зачєла сунути велика
чорна хмара, а в кєрунку Перегінська раз-по-раз виднілисі блискавкє.
- Ого, хлопці, відав ми нині не скінчимо, - радітсі межи собов косарі, не перестаючи косити.
- Може вспіємо, ану потиснім трохи, - крикнув старий Никола. Чоловіки прискорилисі.
Марисі пораяласі коло печі, як зара в мінуті стемнілосі в хаті. Глип у вікно, а там так
захмарилосі, ніби не полудне, а вечір настав.
Ба, чи вспіют докосити? - питає саму себе, бо в подумках все про Івана.
Нема, як зачєло репіжити з неба. Як зачєло ллєти, як із цебра.
- Йой, як там, Йван мій? Змокне до нитки... чей не з цукру, - заспокоює себе Марія.
Хмаролім накрив усе село, за вікнами стало видко блискавки, а за мінуту й коло хати так грінУло, що
Марисі в хаті гаж присіла. А в середині у ні щось гі би сі вбірвало.
- Йой, то що таке?! Стала прислухатисі чи то вна сі напудила грому, чи щось із дитинов?
Аж раптом Марися відчула в череві рухи, а з переляку й не відразу зрозуміла що то дітинка.
Черево ніби ожило, час від часу подавало знаки, що хтось там є.
Марися на радощах вже не могла діждати Івана, аби сповістити йому
таку гарну новину, але де го носит, вже дощі, як з відра, а його ще нема. От стелепана,
напудиласі грому, гіби перший раз, - розвіювала в собі якесь недобре передчуття Марійка.
Ніяка робота вже її сі не брала, сіла коло вікна візирати свого Йвана.
Дощ все не переставав лити, а чоловіка нема.
Певне десь сі лишив перечекати грозу, ромірковувала Марися.
Косарі з першими краплями дощу, ґальопа зібрали свої пожитки і пігнали додому.
Іван вирішив перечекати зливу під липов, бо й так додому не вспіє добічи.
А зполудні Мілько Ґєнин вігнав корову на Шувари, там і найшов Йвана під тов липов.
Новина блискавков розлетіласі по селу. Найшли Івана під липов! Івана грім убив!
Дійшла новина й до Марисі...
Прийшов чєс Марисі їхати до лікарні. Сусід квапливо запрєг фіру, тай рушили до Ріпного.
Марія точно знала, що від нині її життя зміниться назавжди, бо вона їде за щастям,
на яке чекали вони з Іваном.
Назад вертала несподівано подвійним щастям - два сина. Імена самі прийшли,
один - Іван, як тато, а другий - Богдан, бо Богом даний.
Діти підростали. А чиї то хлопці? - бува питали.
- А того Йвана, що під липов грім убив...що під липов...
- Липівцеві.
©Пані Дубенська
bottom of page