Брехун

                                 Оповідач: Литус Іван Миколайович 1906 р.н.  село Ріпне

 

Слухай, Іване, — каже пан, — всі говорять, що ти брехун. Я не знаю, чи брехун ти, але кажуть, що ти — брехун, і я тобі ніколи нічого не повірю. Але ти раз так збреши, аби я тобі повірив.

— Пане, — каже, — що я буду вам брехати?

— Що-небудь збреши, аби повірив, і дам тобі коня, бо я тобі нічого не вірю.

— Добре, я збрешу, але нині не маю коли, бо спішу. Та й говорить, та все задки поступає.

— Іване, ти збреши та й усе.

— Та не маю часу, бо онде міняють порцеляну за попіл. Я маю трохи попелу, то шкода, щоб пропав. Виміняю порцеляни та й тоді будемо говорити.

— Та де це, Іване?

— Там і там. Та й побіг Іван.

А пан каже до жінки:

— Слухай, та й у нас є багато попелу. Ану наберім!

Набрали в мішки попелу й везуть. А Іван уже вертається. Вони й питаються:

— Іване, а є ще ті, що міняли порцеляну на попіл?

— Пане, ви повірили мені, а я брехав. Ви казали, аби я щось збрехав, то я й збрехав.

— Іване, аби тобі нещастя за це було! Та ти казав, що збрешеш, але нині не маєш коли. Ти так ся квапив...

— Ну то, пане, я й тото збрехав, я все збрехав.

— То я вже більше нічого не буду тебе питати. Приходи по коня. Та й дав йому пан коня. За то, що збрехав.

 

Джерело http://proridne.org/folklore/tales/%D0%91%D1%80%D0%B5%D1%85%D1%83%D0%BD.html

 

 

 

 

 

 

                       Зачарована дівчина

 

                    Оповідач: Литус Іван Миколайович 1906 р.н. село Ріпне

 

Був цісар, прожив з жінкою двадцять років, і не було дітей. Тоді він скликав своїх міністрів і радяться, що йому робити. Усі признали, що іншої ради нема, лише треба розлучитися з цею жінкою і женитися з молодою, аби були діти, аби лишилося потомство. Цісар сказав це жінці, і вона погодилася: — Добре, нехай буде й так.

А через якийсь час надійшла до них якась жебрачка. Та й каже:

— Пані цісарева...

— Та я вже не буду цісарева.

— Чого, панечко злота? Каже цісарева:

— Я з чоловіком розлучаюся.

— А чого?

— Ми прожили двадцять років — і в нас дитини нема. А то треба.

— І не можете мати? Йой, пані! Та я вам принесу таке зілля, що дитина буде.

— Йой, як ти принесеш, то ти, — каже, — вже не будеш ходити з торбою, будеш жити добре.

— Принесу.

Принесла вона то зілля і дала цісаревій. Тота повіла чоловікови. Ая, за якийсь час чується вона, що вагітна. Цісарева дуже втішилася. Та й цісар втішився, що буде мати дитину, буде доживати з першою жінкою і не буде шукати іншої.

Та й уродився в них хлопець, дуже-дуже делікатний. Такий делікатний, що ’му пари нема. Підріс він, пішов до школи, а далі — в інститут, академію. Які там школи були, він усі переходив. І коли закінчив усі школи, цісар йому каже:

— Двадцять років я з твоєю мамою прожив, як ще тебе не було, а поверх двадцяти, як уже ти є. А женився я вже немолодим, і тепер вже старий. Сину, треба, аби ти перебирав у мене корону і правив державою. Женися.

— То найдіть мені дівку.

Та й ні той нічого не каже, ні той. Так і півроку пройшло. А тоді старий цісар каже:

— Сину, видиш, я вже старий. Женися, сину. Доки я ще жию, то ще би-м ті щось поміг. Підказав би-м щось ті.

А він знов каже:

— Та найдіть ми дівку.

— Та як я буду тобі дівки шукати? Ади, маєш військо. Даю тобі, кілько хочеш, жовнірів, коней і гроші на дорогу. Іди село від села, місто від міста, а як надиблеш і сподобаєш якусь, то ловися її. Приведи її сюди, та й усе.

Зібрався він і поїхав. Їдуть вони з села в село: там десь храм, там бенкети, там сходяться люди на дорозі. Дивиться він скрізь, та нема такої, як він хоче. Їдуть вони та й їдуть, а село від села далеко. Та й уже вечір надходить.

— Лишаємося тут ночувати чи їдемо далі?

— Їдемо далі. Ще трохи, то вже би й у дідьчу їхати.

Їдуть вони, сердиті, втомлені, а то дале-е-еко лямпина світиться. Каже цісарів син:

— Їдемо на то світло.

Приїхали на то світло, зліз він із коня, а ті вже стужилися охороняти його. Він іде до хати, а вони лишаються надворі. Зайшов, а в запічку сидить баба та й каже:

— Господи Боже, я вже тілько років прожила, а жодної душі тут ще не було. Аж тебе, молодику, бог приніс.

— Та прийшов-им, бабко, — каже.

— Яка Божа воля тебе занесла сюди, аж до мене? Він їй розказує, що шукає. А вона каже:

— Ти файний, файний понад файних. А є дівка ще файніша за тебе. Але вона заклята в орла. Їх є три таких, заклятих в орла. І йдуть вони вночі, все в одинадцятій годині, у воду купатися. Всі три йдуть. Ввидиш, які то файні дівки. Розберуться вони і підуть у воду. Котра буде йти в воду передня, аби ти взяв її вбрання і так сховав, щоби вона не могла його найти годину. Бо як година пройде, то вона вже одіб’ється від інших і вже тобі піддасться. І все, що ти їй скажеш, вона буде робити.

Подякував він бабці, вийшов і розказав то своїм людям. Пішли вони далі. Найшли місце, де є великі старі дуби і де можна коні сховати. Прип’яли вони коні набоці, а сами пішли до тої води. А він не квапиться, чекає тої години. Ая, вони прийшли, розібралися та й у воду. Купаються. А він полегоньку, нарачки підсунувся та й тої май передньої убрання — «хап». Утік та й сховався.

Скупалися вони, ті дві вбралися й пішли, а тота ся лишила.

— Хто мені вбрання забрав? Віддай! Громами ті спалю, уб’ю ті, — каже, — віддай!

І проклинає його цілу годину. А минула година, і вона каже:

— Хто ти є? Чи старий, чи молодий, чи файний, чи нефайний, чи бідний, чи багатий — я твоя. Ти мене урятував.

А вона була заклята в орла. І тілько як мала купатися, то на короткий час, на яких дві години ставала людиною. Показався він їй.

— Я, — каже, — такий і такий. Я — цісарський син, я беру тебе за жінку.

А вона й каже:

— Але дай мені убрання, я не маю в чім їхати.

— Ні, я тото тобі не дам, бо боюся, що ти втечеш. Я маю, ади, плащ, я тебе вгортаю. Ми взяли з собою запасного коня. Сідаєш на коня і їдеш зо мною.

Сіла вона, і їдуть. Їдуть, та й всі втішні, що таку файну дівку найшли, таку делікатну. Є чим похвалитися перед цісарем. То все таке втішне, веселе, їдуть, вже недалеко й то місто, той палац царський. Він каже:

— Дивися, дорогенька, туди, де ми будемо жити. Будемо жити в тамтому домі найвищому.

Вона йому:

— Слухай, але як я гола приїду? Я маю злізти з коня, мене мають витати. Як тото все буде?

— А що мені робити? — питає він.

— Я лишаюся тут, а ти менше-більше візьми з мене міру, йди купуй матеріял, і най зшиють. Тоді привезеш мені, я вберуся й поїду з тобою.

А він каже своїм людям:

— Я іду, а ви щоб на крок від неї не відійшли. А тоті кажуть:

— Ми не допустимо, аби ви самі їхали, — їдемо з вами. І сказала вона:

— Оде дуб, я лізу в цім плащі на дуба і буду на тебе чекати. Полізла вона на дуба і сидить там, а він з тими людьми поїхав.

Приїхали на цісарське подвір’я та й кажуть, яку делікатну, яку файну дівку добули. Таку вродливу найшли! Раз-два дістали матеріялу, вшили вбрання — все готове.

А за той час, що він пішов шукати вбрання, а вона сиділа на дубі, прийшли до того дуба дві циганки. Під тим дубом була кирниця, і вони сіли води пити. Дивляться, тінь б’є в кирницю, щось на дубі є. Подивилися вгору, а там — людина. Питають циганки:

— Хто тут є?

Вона не обзивається.

— Злізай.

Вона не обзивається.

— Злізай, бо як ми зараз виліземо, то ті пустимо стрімголов у керницю. Злізай!

Вона й злізла.

— Що ти за єдна?

Вона все призналася. Розказала, що вона за єдна, хто її злапав. Розказала, що той пішов убрання шукати — все розказала. Тоді циганки її з того плаща розгорнули, та й за ноги, та й у керницю — шур! Вона втопилася, а стара циганка вбрала свою доньку в той плащ, відправила на дуба, та й чекає.

Приїздить син цісаря з убранням і каже:

— Дорогенька моя, злазь. Я вже прийшов.

Тота злізла, він подивився, а то — чорна циганка. Він ахнув:

— Що тобі сталося? — каже.

— Мені так дуб пошкодив, — каже. — Але то нічо’. Як я прийду до тебе, то мені буде добре, і я побілію — буду така, як була.

Так вона все брехала. А він взяв її на коня та й везе. І засмутився. Та й мати голову опустила. А тоти жовніри, що їхали з ним, свідчать, що вродлива дівчина була. Що сталося?

А циганка сидить в царськім палаці та й «вмирає». Вони її лікують і хочуть, щоб вона побіліла, — ні лікарі, ні ліки не помагають, бо то — циганка.

Та й їздив він на спацир, і усі виділи його з тою циганкою. Приїхали вони аж до того дуба. Він дивиться горі дубом та й каже:

— Дубе, дубе, як ти мене укривдив!

А дубом лише вітер пошумів. Чує він, а в керници щось «хлюп-хлюп». Дивиться — а там така делікатна рибка у воді підскакує. Він скочив з коня, а тоту лишив на кони і виправив її додому. Та й раз-два взяли тоту скриньку, що нею воду тягнеться, жовніри всю воду вичерпали, узяли ту рибу, принесли її до палацу і пустили її у вазу. І він сказав під вікном, де спав, викопати басейн. Там переходила свіжа вода, і він сидів коло того басейну цілими днями. Одного разу приходить стара циганка та й каже:

— Ну, як тобі, доню?

— Мамо, було дуже добре. Коби я була відмовила його, щоби не їхали до того дуба. Поїхали до того дуба, а там риба плескалася. Він і рибу взяв, викопав ставок і пустив її туди — і годує ту рибу, і сидить коло неї. На мене вже ся й не дивить, мамо.

А стара каже:

— Ти знаєш що? Зробися дуже слаба. Лежи слаба, пробудись і скажи, що тобі снилося таке: якби він тоту рибу зарізав і ти напилася з неї юшки, ти би поздоровіла і була така, як була.

Вона лежить, а стара каже:

— Сину, сину, це жінка твоя. Яка би не була, та жінка. Сину, вона плаче, що ти лишив її.

Сидить він коло неї, а вона ніби задрімала та й захропіла. Він устав, легенько торкнув її, а вона «пробудилася» та й каже:

— Знаєш, що мені снилось? Аби ти тоту рибку зарізав, що привезли з кирниці, і я напилася з неї бульйону, я би поздоровіла і була би-м така, як була.

Зробив він тото. Напилася вона, «поздоровіла», але залізо залізом. Чорне.

А як тоту рибку стругали, то попадали з неї лусочки, і на тому місці, де вони впали, виросла яблінка. Та й зацвила, та й уродила. Коло того ставочка вона росла. А він зробив там цілий садок делікатний, поставив під тою яблінкою альтану і в тій альтані під яблінкою сидів цілими днями.

Знов приходить стара циганка. Та й до дочки:

— Ну як?

— Мамо, рибу зарізав, а на цім місці яблінка взялася. Та й далі сидить там.

— Кажи, аби зрубав тоту яблінку і спалив на попіл. А ти би того напилася та й поздоровієш.

Вона ’му сказала — він і зробив. І вона того лугу пила. «Поздоровіла», але залізо залізом — чорне.

А як тоту яблінку підрубували, та й полетіли вбік тріски. А там була баба-городничка, вона все рано квіти поливала. Назбирала тих трісок і внесла собі до хати. Та й лежать ті тріски. Другий день пішла баба поливати квіти, приходить додому — в хаті файно позамітано, чистенько, їда зварена. Баба й каже:

— Боже, хто мені таку душу навернув, що я не сама в хаті? Шукає баба, але нікого нема. Другий день знов пішла поливати тоти квіти. Поливала — не поливала, та й бігом додому і подивилась у вікно. Дивиться — а то така делікатна дівчина. Та й каже:

— Ходіть, мамо, до хати. Тота ввійшла та й тішиться.

— Що ти за єдна? 

— Єдна, — каже, — єдна я. Прийшла до вас.

Так вона у тої баби жиє та й жиє. Та одного разу каже:

— Я би пішла до церкви, але не маю в чім.

Баба пішла по хатах, там позичила корсетика, там щось друге, там третє. Та й убрала дівчину. Прийшла вона до церкви, і ніхто нікуди очима не кидає, лише всі на неї. Ксьондз відправляє, але очі людей не на ньому, а на дівчині, бо такої делікатної ще не виділи.

Закінчилася служба, та й пішла дівчина домів. А у вечір повно хлопців попід вікна. Баба дровами кидає, гонить від хати, бо дихати не дають. Двері позамикала, та й сидять з дівчиною.

І дійшло до того царевича, що в баби така дівчина делікатна, що була вона в церкві. Чекає він другого тижня, чи прийде вона до церкви. А вона не прийшла. Тоді що він робить? Робить гостину та запрошує хлопців від шістнадцять до двадцять п’ять років. І дівчат від шістнадцять до вісімнадцять. Хоче цісарів син, аби молодь була. І старі люди аби йшли, але молодь — то обов’язково.

Всі гості посходилися, вся молодь, а тої дівчини нема. Не прийшла. Що він робить? Посилає посланці, аби сказали, що він просить її прийти. Приходять ті хлопці, а вона каже:

— Скажіть йому, що як він дасть тото убрання, що зробив своїй нареченій, як лишив її на дубі, то я, — каже, — піду.

І він прислав їй то вбрання. Тоді вона каже:

— Скажіть йому, най дасть такі коні, що він їх ще не впрягав — я приїду.

Прислав він такі коні, і вона приїхала. Гостяться, п’ють, гуляють, співають. Тоді питає господар, чи має хтось щось говорити.

— ...Хто що чув, хто що видів, хто що знає цікаве, говоріть. Усі єдне за другим говорять, а та дівка нічого. Він каже:

— Ну а ви, дівчино, чому щось не говорите?

— Та я молода, — каже, — ніде не була, нічого не знаю, не маю що говорити.

— Не маєте що говорити, але, може, щось снилося?

— Так, сниться мені. Снилося мені, що я колись була заклята в орла. А мене такий і такий панич знайшов і здобув...

Та й так вона все вповідає. Все розказала. І як він її привів до дуба, і що тоді сталося.

—...І я в півночі збудилася, а того всього нема — то все мені сниться. Але як я знов заснула, мені то знов приснилося. Снилося мені, що той панич закликав мене у гості. І я сказала, що прийду, як він мені дасть тото вбрання, що заладив мені, як я на дубі була, та й коні, що їх ще не впрягав. І я приїхала. Та й збудилася, а того нема, а я в гості прийшла.

Тоді каже цісарів син:

— Щоб знали всі гості, що жінкою моєю буде ця дівчина. А то — циганка, і за злочинні діла я її покараю.

Злапав він тоту циганку, причепив єдну ногу до єдного коня, а другу до другого. Пустив тих коней у світ, та й вони з неї всі кости витрясли. А тоді почав наново женитися, робити весілля. Зробили вони весілля та й почали весело жити. Та й нині жиють, як ще не вмерли. А як уже повмирали, то їх нема. І казці конець.

 

 

Джерело http://proridne.org/folklore/tales/%D0%91%D1%80%D0%B5%D1%85%D1%83%D0%BD.html