Вдався нам цього року врожай, славити Бога, ненайгірший. А картопелька то таки заповідається, як гарбузята. То й кожний з полегшою віддихає, що вже не буде так скоро, як тогідь. І челядь прогодується, посадити лишиться і для худоби буде і обов`язок можна буде сповнити. Аж тут Гаврилові діти прибігли якось рано домів і кажуть, що їм десять рядів бульби чисто хтось вимикав, навіть із гичкою.

 Знаєте, через село всяких людей нині шляється, то може дехто й полакомився на людську працю тому-то Гаврило трохи покляв, покляв, люди покивали головами, та й нічого. Коли ж бо на другий ранок у Данила Зарічного десять корчів знову хтось виголив, на третю ніч у Федька Клепастого, на четверту в Михайла Петришина... Ов, то вже зле! Не файно! Почали ґазди шептати, та й вгадувати, хто то такий злодій- бо, що свій то два і два є чотири. Але хто? Бувало нераз, що якийсь бідний підбере молоду картоплю, але микати з гичкою, то вже лиш лєцтий злодюга може, а не такий, що знає ціну праці.

 Ну, а як прийшлося вгадувати то що, хіба важко? Кожний на язиці має, а ніхто не скаже. А відоме, за руки не зловив то нема що й говорити. Але в нас є хлопці як цукерки, щось між собою пошептали і нічого нікому не кажуть, але якусь штуку вони придумали. І проминула одна ніч, проминула друга, люди сновидами по городах плентаються, картоплі пильнують, бо в полі то таки не впильнуєш аж на третю ніч... Вже бралося на світ заповідати, коли раптом на дзвіниці дзвін: бам, бам! Посхоплювалися люди, хто в чім стояв, до вікон, але вогню ніде не видно. А дзвін в одну крису далі дзвонить: бам-бам! Ото хто, що мав під рукою, вхопив і давай бігти до дзвіниці.  Позбігалося ціле село, лиш баби і діти залишились по хатах. Гей, люди добрі! Під дзвіницею стоїть не стоїть, висить-не висить Микита з мішком бульби і що кивнеться, то дзвін зараз же бам! А то наші ці штудеранти перетягнули мотуз Микиті попід пахи і горішній кінець причіпили до серця найбільшого дзвону, але так мотуз натягнули, що Микита лиш ледве на пальцях ніг може дрібку спертися. А мішатко з бульбою привязане на плечах. У крижах від мішка тягне пальці терпнуть, коліна мліють, і Микита раз-у-раз рухається, суєтиться, а дзвін бам-бам! Гей, Микито, а ти що на утреню дзвониш? Та ж свята нема. Гріх вам, Микито, відбирати паламаревий хліб.  ... Але ж бо дзвонить, як на празник. Так кепкували люди з Микити, а він ледве дихав. А далі хлопці розказали, як його зловили. Так ми собі розрахували оповідав Петро Гнатишин, найбільший штудерант у селі, що злодій прийде на Гриця Паланички, або Івана Гички поле. От і ми пустили низько попри межу колючий дріт. Як буде йти впаде, вколеться, а ми й почуємо. І от по півночі суне щось від села. Скоцюрбилося в чотири погибелі, а розглядається на всі боки, як жид за шинквасом, чи кого нема. Підійшов до межі, замінив ногою, і гоп як довгий у бульбянку. Нам мало черева не луснуть зо сміху але ми - ша! Ані пари з уст. Дивимося, що далі з того буде. А він закляв, позбирався і просто в картоплю. Коли натягав цілий мішок, ми тихцем до нього і... решту знаєте. ПублІки було на ціле село. На поліцію Микити не хотіли віддавати. Але як Микита почав видзвонювати, то й па поліції почули, прибігли, а тепер уже милосердя Микиті не поможе; Пішов учитися розуму. От так воно з кожним буває, хто легким коштом, чужою працею поживитися хоче.

 Ще перед війною почалася в нас та історія зі спортом. Що то шуму і нарікання було в селі. А найбільше то нарікали баби, бо баба, то все нарікати мусить. Їй навіть, як сонце гріє і погода добра то нарікає, що загаряче, краще щоб уже впав дощ. А як паде дощ то нарікає, що нема погоди. Але я не про це. Заложили собі наші хлопці спортовий клюб, що ніби тими перегонами і футбальом має займатися. Таки направду чисте безголовя зайшло було на наших хлопчиськів. Ледве то, скінчило роботу, ще добре не видихався, а вже гонить за тим шкіряним мячем по Оболоні, як пес за котом. А потім скакали. Через рови, через плоти, через перелази. Стільки користи з того було, що кілька старих плотів повалили, то господарі кляли, кляли, але потім мусіли нові поставити. Ходили старі баби до нашого єгомостя, щоб з амбони викричав на хлопчиськів. І що, гадаєте помогло? Хай собі молодь корисним спортові займається, коби лиш не підчас Богослуження та не підчас вечірні. Я й сам колись піду подивитися.

 І баби перед таким словом єгомостя піддалися. А далі, як наші почали грати в футбаль із сусідними селами та й кілька разів виграли, то й старі почали ходити на той „фольбан", як казали, дивитися. Трохи то через війну перервався той спорт. Але восени знову почалося. І знову люди нарікали. Аж раз трапилася така подія, що з того часу навіть наш старенький Герасим. що вже йому на девятдесятий рік пішло, на спорт приходить дивитись. А було воно так. Грішько Заруба мав пару коней, що в цілій околиці пошукати. Маєток, не коні. Ото раз на весну запер старий коні в стайню та й поклався спати. А оба хлопчиська, рахувати, найліпші спортовці на цілу, туманковецьку околицю пішли до читальні на пробу: Вернулися вони до хати пізно вночі. Підходять до хати, аж чують, десь коні тупотять. Трохи їм дивно було, що так пізно хтось коні гонить, але дуже так над тим не застановлялися. Та приходять вони на своє подвір`я дивляться, а стайня відчинена. До стайні, а коней нема. Будять вони старого, а той лиш руками сплеснув.

 І ого пропали мої конята. Шукай тепер вітру в полі! Сусіди добрі рятуйте!

Та де! В сусідстві не було ніде коней. Кожний пігнав на ніч пасти. Скочила тоді хтось із сусідніх парубків на пасовище за кіньми. А Максим і Федь Заруби лиш свиснули. Ая, кажуть заки коней приведуть, то злодії вже чорт знає куди забіжуть. Давайте, ми їх по-спортовому візьмемо.

 Хоч старий Заруба нарікав і просив, щоб сідали на коні, хлопчиська махнули садами, покликали по дорозі ще трьох спортовців та горою, навпростець. І що гадаєте? Не зловили? Зловили! Коли хлопці, що побігли по коні на пасовище та погнали гостинцем, надїхали, то помогли їм тільки злодіїв до села пригнати.

 Бо то ми, спортовці, мусимо вміти гори, доли, вертепи, багна перемагати. Ми бігом, навпростець горами скоротили собі дорогу більше, як на половину. А ми біжимо темпом. Прибігли, чуємо гупотять коні по гостинці. Як вони над`їхали, ми гоп, до коней, переймили, потягнули буком злодюг і стягнули на долину. А як би ми не навчились були довгого бігу, то хіба були б ми перебігли, не спочиваючи, три кільометри? І з того часу ніхто лихого слова не сказав в селі на спорт, бо таки правду кажучи, всі спортовці перші до роботи. У жнива вони найшвидше все зо своїм збором упоралися.

Йой, людоньки добрі! Чи ви чули таке? Корова дає нафту замість молока. Що ви, кумонько, кажете! Та де хто таке чував? Аво, ніби я брешу? Хіба мене не знаєте? Та знаю, знаю, як же ба, ні. Де ж би ви коли збрехали. Але кажіть таки спочатку, що те все значить. Хіба Ви справді не чули? Явдошина корова нафтою доїться.

- Ой - йой! Падоньку мій! Ато відьма!

- Хто, корова?  

- Та де, Явдоха. Оттаке то почали якось говорити між собою наші жінки. Шум зробився на ціле село. Бабам якби хто мітли при спідницях позапалював.  Гонять вони цілий день одна до одної та все з одним: „кумонько, Явдошина корова дає нафту". Довкола Явдошиної хати, як тічня вовків кружляють. Кортить бабню, так аж страх, піти, подивитись на чародійну корову, але нікотра не новажиться на Явдошене обістя підступити. А ходили ви, кумонько, до Явдохи?

 Та вже на воротях була, але не посміла. Такий мене переляк облетів, знаєте, наче б копу бліх хто за пазуху насипав. Не приступлю. Відомо, відьма! Ей кажіть, відьма! Та відьми з розпущеним волосям ходять, хвости мають! Ет, хвіст можна сховати.

А хлопи ходять лихі, як дідьки. Бо бабів, як запалило, то й забули їсти варити.То вже й полуднувати пора, а ви дивіться, одна з другою щойно на сніданок наставляє... Робота ніяка не береться. І діти гонять самопас, немиті, нечесані, ненагодовані; корови непоєні ричать, свині пищать, кури кудкудакають. Словом, Содома й Гомора зробилася в нашому селі. Почали деякі статочніші господарі спамятувати розкукурічених бабів, мовляв, не плетіть дурниць, хто таке видав, щоб корова доїлась нафтою. Але де їм! Не помагає! Ей, але бачу, що воно не жарт, бо під вечір баби зробили якесь ніби віче і потім гурмою до Явдохи посунули. З відьми П скидати будуть. От тоді підходжу я до бабів і ще кількох господарів і давай їх спамятувати. Та хіба годен хтось спамятати потік, що виллє з берегів. Тоді я кажу. Знаєте що, підемо разом до Явдохи. Згода? Та ходіть, ми вам не боронимо. Але що вона відьма, то ми й без вас знаємо. Прийшли ми на Явдошине подвіря, аж і вона виходить із стайні із скопцем молока. - Слава Ісусу Христу! - кажу. - Слава на віки,- відповідає Явдоха. А за мною шу шу шу— як джмелі баби гудять: „чуєте, слава на віки сказала! Ато безбожна!"

- Явдохо, кажуть люди, що вам корова дає нафту. Правда це?

- Аякже, правда! Вже мені дала моя краса 10 л. нафти. Відьма, відьма! Чуєте, що вона говорить. Тихо, баби! гукнув я позад себе і питаю дальше: Якже то вам корова дає нафту, коли бачу несете з подою молоко. А так, що даю молоко, а потім маю нафту. Розкажіть нам, як ви то все робите. - Добре. От даю молоко, а краса моя добре доїться, бо гніда запустилася. Видою і несу все молоко до збірні, собі залишаю, що лиш найконечніше. До міста не несу на спекуляцію ані каплиночки. От таким чином здала я ввесь контингент молока і навіть більше. За те дістала 10 л. нафти, трохи сірників, свічок і на другий тиждень ще дістану. Ну і скажіть тепер самі, чи не доїться моя краса нафтою?

- Бувайте здорові Явдошко, Помагай вам Бог! А ви дурні баби чуєте... обертаюсь, а за мною нема вже ніодної баби. Всі зі страху повтікали. От тепер, як чоловіки хочуть мати трохи спокою, то зараз кожний своїй бабі в очі: "А твоя корова нафтою ще не доїться?"

 Гай, гай! І от проминув рік, як батогом тріс. І, рахувати, ніби не нагаразди'вся чоловік, бо то війна, не жарт, а краще той рік проминув, як тих два за большевиків, коли то і війни не було і тото „сонічк'о" з Кремля нам припікало аж шкіра злазила. От зійшлися ми вчора з кумом Максимом та й міркуємо, як воно дивно на світі діється. - Були б ми загинули на амінь, якби товариші були ще з рік у нас поґаздували. Що то говорити: жидівська господарка та й тільки. Та же навіть того дурного моста, що його поляки були на нашій річці висадили, не побудували. А воно, ніби якийсь тракт. Та ж іншої дороги до району не було. То два роки товариші й пейсачі талапалися гей качки в річці, онучі собі мочили, переїжджаючи вбрід, а таки мости не поставили. Привозили комісії, радили, планували, людей зганяли, матеріал звозили, матеріял нищився, трохи люди порозтягали і таки, коли німці припекли, бродом втікали. Шкода, що наша річка така невеличка, а то щоб були пейсаті бодай трохи в ній потопилися. А тепер, дивіть, рік минув, а ми мостом уже давно їздимо. Якось так поставили швидко Міст, що чоловікові навіть не здається... Наче він і не був повалений.

Коби тільки міст. А того не рахуєте, що і дорогу до ладу приведено?

- Е, та то вже люди самі.

- Та певне, певне, що люди самі, але чому за Польщі по дощі треба було вози за колеса з болота витягати, чому за „товаришів" якось із пів села коней позганяли, або того їх смока - з танка нашого туманківського болота на сухеньке витягнути?... А тому, що не було порядку, не було кому ладу дати, не було кому повести. - А, правда, правда. Добре кажете. Або візьмім школи. Зробили в нас „товариші" в селі якусь семирічку, а в місті десятирічку. Ну, і що з того вийшло?! -Однаково нічого! Діти в семирічці не навчилися, як і в десятирічці. А до технікумів, що там якийсь фах можна було дістати, то жиди ходили. Колись скінчила дитина чотири сільські кляси та й ішла гуси пасти і за чотири роки забувала читати Й писати. Лиш десь хтось міг до гімназії дитину післати. А тепер маєте ремісничу школу, можете дітей на гідних ремісників вивести, або на купця...

- Або таки по- людськи на своїй ріллі господарити. Хіба зле до рільничої школи посилати? Куди не пішлете, то в люди дитина вийде. А то тільки безробітних і злодіїв множилося...

- Ой, що правда, то правда, ще ніколи злодійство не мало такого раю як за большевика. Та бо і та їх міліція, то були лєцті злодії. А тепер маємо свою поліцію. І то свої люди, розуміє чоло віка, бо сам нераз сільських гараздів зазнав і до нього можна, як до доброго сусіда піти пожалуватися та й порадитися.

-А те, що свого війта в громаді маємо, і свого секретаря і свого бурмистра в місті, не рахуєте?

- А чому ж би ні! Певно, що рахую Та й не забувайте, куме, що як таки якась біда, не дай Боже, чоловіка притисне, то таки і за радою, і за допомогою має чоловік куди піти. Бо той наш Український Комітет то велика річ.

- А якже. Тільки люди ще не вміють того всього добре оцінити. Не знаєте, наш брат, як уже мед, то він ложкою його хоче їсти. А то відразу не мож.

- А певно, що не мож. Війна. Страшна війна, якої ще світ не знав. Коби лиш щасливо її покінчити. Треба добре закасати рукави і працювати. Коли за один рік німецької господарки так багато зробилося, то за другий ще більше зробиться. А якже, дай то Боже!